Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

— Дідусю, за тебе! — сказала, споглядаючи на двері в коридор. — Хоч ти і не любив закордон, а все одно довелося після смерті в Латвію їхати...

Вітас мовчки пригубив бальзам.

— Ґуґлас залишиться тут, — твердо промовила Рената після паузи.

— Отже, і ми залишимося? — невпевнено перепитав Вітас.

— І ми, — Рената кивнула. — Принаймні я!

— Гаразд, — примирливий погляд Вітаса торкнувся її очей. — Залишимося... Я ж не проти.

Розділ 51. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Усю суботу Клаудіюс намагався уникати Анжели. Двічі ходив пити чай у їхній будиночок біля в’їзних воріт. Кілька разів зачинявся в кімнаті для слуг, що стала їхньою тимчасовою спальнею. Він умовив Інґриду обслуговувати гостей за обідом без його допомоги. Й Інґрида погодилася. Поки вона носила страви в залу, китайці нагодували Клаудіюса їжею, приготованою для себе: «лакованими» свинячими вушками і рисом із чорними грибами.

Клаудіюсу стало незручно, коли Інґрида, поставивши на столик біля великої посудомийки брудні тарілки, підійшла і прошепотіла ніжно в саме вухо: «Чоловіки хочуть, щоб ти з ними потім посидів!»

Клаудіюс мало не похлинувся. Правда, слово «чоловіки» його потішило. Адже вона не сказала «гості». Та й слово «потім» означало, що на той час Анжела піде. Або погуляти, або в свою спальню. На прогулянку, швидше за все, вона не піде. На вулиці весь день було вогко, накрапав дощик і тільки під вечір начебто перестав.

— Ну, де ж ти пропадаєш? — зустрів його запитанням сивий Роман.

Клаудіюс кивнув усім чотирьом, присів за стіл.

— У нас проблема, — цілком серйозно заявив коротко стрижений блондин Діма. — Ти можеш з’їздити в супермаркет і купити віскі? Ти ж англійською вільно шпариш!

— У мене немає прав... та й, якщо чесно, я взагалі не вмію кермувати машиною.

— А як же ти тут живеш? — здивувався Діма. — Пішки в магазин ходиш?

— Ні, дружина привозить.

— Гаразд, тоді поїдеш із нами, допоможеш із перекладом.

Вони виїхали на джипі втрьох. Сеня і Валик залишилися сидіти за столом обідньої зали.

До Вейбриджа доїхали хвилин за десять.

Праворуч вуличка, з якої ніби й починалося з цього боку містечко Вейбридж, немов зробила кілька кроків назад і оголила п’ять невеликих комерційних закладів, серед яких продуктова крамничка виділялася винесеними назовні ящиками з овочами та фруктами.

Роман припаркував машину. У продуктовій крамничці — магазином називати цей заклад можна було тільки з великою натяжкою — відразу ж за вхідними дверима ліворуч сидів бородатий індус.

— Спитай, чи є у них віскі? — він подивився на Клаудіюса.

Клаудіюс обернувся до індуса, але спитати не встиг. Слово «віскі» явно виявилося знайомим продавцю, і він показав жестом на полиці над своєю головою, де в ряд стояли на висоті, доступні тільки йому, пляшки з міцними напоями. Роман також зауважив їх. Підійшов ближче. Придивився на етикетки.

— Не дуже, — зітхнув він.

— Можна в «Вейтроуз» поїхати, там вибір великий! — запропонував Клаудіюс.

Роман відмахнувся. Він став повільно, диригуючи продавцеві-індусу правою рукою, показувати на вибрані пляшки віскі, водночас читаючи їхні назви по складах.

— «Джейм-сон», «Ка-на-ді-ан клаб», «Ла-га-ву-лін», «Ла-фройг».

Індус слухав клієнта, роззявивши рота, і після кожної назви знімав із горішньої полиці замовлену пляшку. На «Ла-фройг» він, щоправда, завмер.

— No «Lafroig»! — сказав він зі співчуттям у голосі. — Maybe «Balvenie»?[36]

— Ну, давай своє «Балвені»! — погодився Роман.

За годину Клаудіюс уже намагався відрізнити «Балвені» від «Джеймсона». У принципі, це виявилося легше, ніж він гадав. Ще легше було відрізнити «Лагавулін» від трьох інших сортів віскі. А ось великої різниці між «Джеймсоном» і «Канадіан клаб» Клаудіюс відчути не зміг, хоч і намагався кілька разів. Роман уже втомився йому повторювати, на які відтінки смаку та післясмаку треба звертати увагу. Роман на той час уже втомився, його погляд блукав невпевнено по обличчях своїх молодих друзів, намагаючись знайти підтвердження, що процес дегустації віскі додає їм задоволення. Але насправді лише Клаудіюс виявляв цікавість до віскі, тому очі Романа частіше зупинялися на молодому литовцеві, ніж на супутниках-співвітчизниках, котрі тепер уже пили віскі, як горілку чи ром.

— Щось мені холодно! — раптом заявив сивий Роман. — Ти тут за господаря, — звернувся він до Клаудіюса. — Давай розпали камін!

Погляд Романа вперся в чорну й велику — два метри на півтора — нішу каміна під портретом пана Кравеця.

Присів навпочіпки, поставив кілька полінець «хатинкою», всередину «куреня» засунув велику сіру пігулку для розпалювання, чиркнув камінним сірником, схожим на паличку для їжі з китайського ресторану. Піґулка закуталась у блакитне полум’я. Полум’я потихеньку розгорялося і за кілька хвилин стало тягнути свій вогняний язик до дров.

— Еге, для такого каміна на вечір кубометр дров знадобиться! — протягнув Роман.

— Та тут у саду дерев повно, — вставив і свої «п’ять копійок» Діма. — Якщо треба, можна і нарубати!

Слава Богу, ідея «дроворуба» Діми зависла в повітрі й розчинилася. Ніхто цю тему не продовжив. А Роман долив собі в склянку віскі й підійшов ближче до каміна. Задивився на палаючі дрова.

У неділю вдень гості поїхали. І в маєтку враз стало якось по-особливому незатишно. Може, через раптово виниклу тишу?!

Інґрида поскаржилася на головний біль і попросила Клаудіюса самому навести в оселі лад. А Клаудіюс вирішив нікуди не поспішати — все ж таки неділя. І вони сиділи на кухні у своєму будиночку з червоної цегли. Сиділи, пили чай і мовчали. Інґрида раптом хитро всміхнулася і витягла з кишені джинсів п’ять стодоларових купюр. Склала їх віялом, помахала перед обличчям.

— Ось, — вимовила мало не з гордістю. — Чайові з Пермі!

Клаудіюс поклав на кухонний столик свої дві сотні доларів.

— Мої чайові менші, — сказав він.

— Не дивно! — Інґрида стенула плечима. — Вони ж бачили, хто тут насправді працював, а хто — ні!

— А мені не за роботу... Мені за компанію. Хоча і перекладачем я у них був, коли їздили за віскі. Та вони і без мене спільну мову з продавцем знайшли!

— А віскі залишилося? — поцікавилася Інґрида.

— Залишилося! — закивав Клаудіюс. — Принести?

Дівчина заперечно похитала головою.

— Можеш сам випити, коли все прибереш!

Нагадування про роботу цього разу змусило Клаудіюса піднятися з-за столу.

Повітря в їдальні просяклося задимленою вогкістю. Вночі, коли камін горів, теплий запах багаття здавався бонусною добавкою до смаку віскі. Вікна були зачинені. Опалення автоматично відімкнулося о