Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

Рената зиркнула на Вітаса, але нічого не сказала.

За віконцем біля червоного «фіатика» Ренати зупинилася карета «швидкої допомоги».

Лікар постукав підошвами черевиків на порозі, збиваючи сніг. Зайшов у спальню до діда, залишивши за собою двері прочиненими. Повернувся в кімнату.

— Ну ви й забралися! Ми до вас ледве доїхали! — поскаржився він. — Я вам довідку випишу, а забирати ми його не будемо. Зателефонуйте в ритуальне бюро, вони заберуть!

Рената кивнула.

— Вам цуценя вівчура не потрібне? — спитав медика Вітас.

Лікар — чоловік років сорока в окулярах на тонкому носі і в довгому пальті, одягненому на білий халат, поглянув на хлопця здивовано.

— Ні, дякую! У мене алергія на собачу вовну! — повідомив він.

Поки чекали машину з ритуального бюро, Рената та Вітас вийшли постояти на морозі. Рената зробила кілька кроків до будки, прислухаючись до хрускоту снігу під ногами. Всміхнулася, пригадавши, як багато років тому дід учив її варити компот зі снігу та варення. Десь тут же на подвір’ї вони запалили багаття, поставили над ним триногу, а в казанок стариган насипав прямо із землі найчистішого свіжого снігу, який полив вишневим варенням — спустошив у цей сніг літровий слоїк!

На поріг будинку вискочило цуценя. Двері були ледь причинені, і песик зміг їх виштовхнути навстіж. Обтрусився, озирнувся навсібіч, затримавши погляд на Вітасові та Ренаті, і побіг до будки. Застрибнув усередину.

— Я піду знайду йому щось попоїсти! — сказала Рената.

Чорний мікроавтобус із гарним і траурним білим логотипом ритуального бюро на боках приїхав години через півтори. Жінка в довгому чорному пальті, зайшовши в будинок, відмовилася від запропонованого чаю. Витягнула формуляр і ручку. Записала ім’я та прізвище покійника, рік народження, точну адресу. Забрала довідку про смерть, залишену лікарем.

Рената раз по раз зазирала у віконце, за яким перед будинком стояли та курили двоє працівників ритуального закладу, котрі приїхали з нею. Одягнені в усе чорне, вони виглядали як чиновники або політики.

— Ви одяг підібрали? — спитала раптом жінка.

— Одяг? — Рената подивилася на неї розгублено.

— Ну, так, — жінка в пальті кивнула. — Той, у якому він вирушить від вас востаннє, — ця фраза прозвучала, як рядок із вірша, та й вимовила вона її співуче, з почуттям.

— Треба його одягнути? — в голосі Ренати почувся переляк.

— Ні, ми самі! Ви тільки виберіть і нам передайте!

Рената розсунула стулки дідової шафи. Завмерла на мить, помітивши, що половину плічок в шафі займають сукні та сарафани покійної бабусі Северюте. Нарешті, відвернувшись від них, дівчина провела рукою по костюмах і піджаках старого Йонаса. Згадала, що його улюбленим був сірий. Витягнула. На тих же плічках під піджаком висіла майже біла, але все ж трохи салатова сорочка, і зав’язана, схожа на зашморг блякло-синя краватка.

Коли мікроавтобус виїхав, тиша в будинку задзвеніла. Рената затулила долонями вуха, зайшла в спорожнілу дідову спальню. Побачила книжку на тумбочці, а на ній — окуляри. Рука сама потягнулася до шухляди, взялася за дерев’яний круглячок ручки. Шухляда відсунулася.

Рената занурила досередини свій погляд, зовсім не цікавий, а втомлений і наляканий смертю. У куточку ліворуч побачила кілька купюр по двадцять літів і розсип монеток, поруч паспорт і пенсійне посвідчення, праворуч — записник і ручка, трохи глибше — невелика посріблена рамочка з фотографією молодої Северюте. Витягла нотатник. Погортала. На деяких сторінках непевним почерком написано було кілька слів, на інших — кілька рядків. Відкрила останній запис, якраз за кілька аркушів до закінчення книжки.

«Якщо стану попелом, то вистачить його на те, щоб усі могилки моїх песиків посипати», — прочитала дівчина.

Сліз у Ренати більше не було. Вони скінчилися, як гроші у бідака. Згадала дівчина минулу ніч і попискування Ґуґласа. «Значить, песик відчував, що господар умирає! Рвався до нього попрощатися, а я його не пустила...»

— Знаєш, він хотів, аби його кремували, — сказала Рената Вітасу за пізнім обідом.

— Тоді треба кремувати, — кивнув хлопець.

Він зателефонував у ритуальне бюро, побалакав, вочевидь, із тією ж жінкою в чорному, котра приїжджала до них близько полудня. Потім знайшов Ренату — та неспішно і зосереджено мила посуд на кухні.

— Уявляєш, у Литві немає жодного крематорію! — сказав він.

— А де ж вони кремують мерців? — здивувалася Рената.

— Ніде або за кордоном. Один крематорій будується в Кедайняї. Найближчий працює в Ризі.

— У Латвії? — Рената задумалася. — Тоді що?

— Нічого страшного. Вони сказали, що можуть його відвезти в ризький крематорій, це, звісно, коштує грошей, але у нас же є! Тільки якщо вони повезуть, то треба буде знайти його паспорт! Про всяк випадок.

— Паспорт у тумбочці, в його спальні, — сказала Рената і з острахом зиркнула на стелю. Їй здалося, що вона захиталася. Однак люстра, що висіла на короткому чорному дроті, не руха­лася.

Ренаті захотілося на вулицю. Вперше за все життя їй було незатишно та холодно у власному будинку.

— Нумо поїдемо в місто! — попросила вона Вітаса.

— Певна річ. Нам і так туди треба! Візьми паспорт дідуся, відвеземо!

Зимові сутінки оповили Анікщяй вуаллю, через яку освітлені вікна та віконця виглядали ще гарнішими, ніж зазвичай, виглядали казково.

Насамперед вони заїхали в ритуальне бюро. Пані в чорному виявилася метким похоронним менеджером: тут же зателефонувала в Ригу, записала старого Йонаса на кремацію на післязавтрашній ранок, на одинадцяту. Паспорт старого додала в папку з іншими супровідними папірцями.

— Вам із нами їхати не треба! — порадила функціонерка. — Час від часу ми туди наших покійників возимо. А прах вони нам кур’єрською поштою надсилають. Ми вам зателефонуємо, коли прийде. З оплатою — ось банківські реквізити, — простягнула папірець. — Можете або через банк, або інтернетом сплатити!

— Інтернетом, — твердо вирішив Вітас.

Їхній столик у кав’ярні на вулиці Баранаускаса виявився вільним, і вони згаяли за ним не менше двох годин, випивши спочатку кави, потім чаю, з’ївши по два тістечка, які не додали солодощів у настрій Ренати.

— Вам песик не потрібен? — уже виходячи, спитав Вітас у молоденької офіціантки. — Вівчур, породистий, ніжний!

— Він жартує! — сердито вставила Рената, кинувши на Вітаса невдоволений, гострий погляд і спантеличивши дівчину-білявку в чепурному фартушку.

— Я — спадкоємиця хутора і собаки, — додала вона тим самим тоном вже в машині. — І я й буду вирішувати, що робити з цуценям і з хутором!

Вітас промовчав до самого будинку. А вдома настрій Ренати повернувся до норми,