Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

доводилося переживати таку різку та швидку зміну емоцій, як тут. У Вільнюсі вона не переживала за найближче майбутнє, там почувалася захищеною, як дитина в утробі матері. А тут... Тут вона вже народилася і мала сама навчитися ходити та спілкуватися.

Жінка повернула праворуч на рю Клавель. До зазначеного Лейлою рогу, де її зустріне троюрідний брат Лейли Рашид, залишалося йти хвилин із десять.

Розділ 50. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Снилася Ренаті віхола. Швидше за все, через нещодавній снігопад і через пов’язане з цим снігопадом занепокоєння, адже вранці треба було відвозити Вітаса на автовокзал в Анікщяй. Він записався на семінар для бізнесменів-початківців у рідному Каунасі. Участь у семінарі коштувала недешево, триста літів, але провадив його «гуру підприємництва зі США», котрий відкрив, якщо вірити рекламі, десятки фірм по всій Європі та став партнером сотень молодих підприємців по всій Східній Європі та Південній Азії.

— А що він може знати про бізнес у Литві? — здивувалася Рената, коли днів п’ять тому вперше почула про нього від Вітаса. — Цивілізований бізнес — скрізь однаковий, — відповів їй Вітас. — А нецивілізований — скрізь різний, але нецивілізованому бізнесу семінарами не зарадиш!

Рената від бізнесу була така далека, як Земля від Місяця, або Литва від Кореї. А у Вітаса — навпаки: ділова жилка виявилася такою цупкою, як линва! І чим більше про це Рената міркувала, тим більше помічала практичність свого обранця. Спочатку вона пов’язувала цю практичність із тим, що Вітас, на відміну від неї, виріс у великому місті. Але не кожному, хто виріс у місті, до снаги продати сім новеньких і одночасно старих радянських «чорних скриньок» за суму, на яку можна у них в Утенському краї, в Анік­щяйському лісі два-три роки жити!

Завірюха уві сні несамовитіла, завивала. І чувся в ній ще якийсь страшний, тонкий звук, схожий на плач немовляти. Рената накрила була голову подушкою, потім відсунула подушку набік, на край ліжка, потім знову під голову її уві сні засунула. А хуртовина все не влягалася, і це ридання, що проривалося крізь завивання вітру, ставало все надривнішим. І все страшніше ставало уві сні Ренаті, і піднялася вона — перед очима сніг замерехтів, заблищав, у вуха холодний вітер ударив — побігла босоніж по холодній, колючій від сніжної кірки, що провалювалася під ногами, землі на дитячий плач, гадаючи, що хтось залишив під відкритим небом візочок із дитиною, що ось-ось замерзне на смерть. Побігла, зупинилася і збагнути не могла: звідки вона цей плач, цей звук чує? Він то з-за спини долітав, то збоку.

Від страху стало їй задушливо, і навіть піт на чолі виступив. Чи це на гарячому чолі сніжинки розтанули?

Прокинулася. Розплющила повіки — стихла хуртовина. В голові також рейвах влігся. Розступилася трохи темрява перед її поглядом. Побачила дівчина потилицю Вітаса. Той спав на боці, обернувшись до неї спиною. Лежав нерухомо. Спробувала вона до його дихання дослухатися, і несподівано знову плач або звук, на плач схожий, долетів до її вух. Завмерла. Так, не вчулося!

Обережно, щоб не розбудити Вітаса, вона спустилася з ліжка п’ятами на холодну підлогу, підійшла до дверей у коридор.

«Ой, та це ж Ґуґлас!!! — втямила вона, знову почувши скигління цуценяти. — Що з ним?»

Вийшла в коридор, увімкнула світло і тут же заплющила очі.

Ґуґлас сидів перед багаторазово фарбованими зеленими дверима діда Йонаса.

— Це він тебе витурив? — усміхнулася Рената. — Правильно, ти ж не кімнатна болонка! Дякуй, що він тебе відразу в будку не засунув!

Опустилася навпочіпки перед цуциком, погладила. Той лизнув у відповідь руку Ренати і знову заскиглив, обернувшись до замкнених дверей.

— Погано, Ґуґласе! — погрозила йому Рената пальчиком. — Господар спить, а ти його посеред ночі розбудити хочеш! Так справжні собаки не роблять!

Вона вимкнула світло. Щеня замовкло, лягло відразу ж під зеленими дверима.

Рената повернулася до себе. Здалося їй, що Ґуґлас знову заскиг­лив, але вже тихіше.

Лягла в ліжко, залізла під теплу ковдру. І затягнув її сон на таку глибину, де ніякі звуки з поверхні життя не були чутні. Затягнув швидко, майже миттєво. Тільки дзвінок мобільника зміг її звідти витягнути, та й то не відразу.

— Ренато! Вставай! — додався до дзвінка шепіт Вітаса. — У мене автобус через годину!

Усе ще сонна, Рената вмилася холодною водою та поквапилася на кухню. Ввімкнула кавомолку і під її розсипчастий гул прокинулася остаточно.

Випили кави, з’їли по канапці та вийшли в коридор. Цуцик лежав під дверима діда Йонаса, лежав майже нерухомо.

— Подивися! — Вітас звернув увагу Ренати на подряпаний кігтями край дверей унизу, на здерту зелену фарбу і темно-синю, що визирала на місці останнього фарбування. — Мабуть, намагався відчинити двері лапою, от дурне!

Рената постукала в двері діда. Не дочекавшись реакції, смиконула на себе, відчинила. На половині діда панувала тиша.

Дівчина зазирнула в кімнату, зайшла в спальню, двері до якої старий Йонас ніколи не зачиняв.

Дід Йонас лежав на ліжку потилицею на подушці. Його розплющені очі нерухомо дивилися в стелю. Руки лежали поверх ковдри вздовж тіла. Рот був відкритий, немов завмер на півслові: півслова вилетіло, а півслова в роті залишилося.

— Діду! Не лякай! — прошепотіла Рената, зупинившись над ним. — Ти що, помер?.. Ти ж казав, що Йонаси не вмирають?!

— Ренато, поїхали! — долинув голос Вітаса.

Рената заперечно похитала головою. Хотіла крикнути щось у відповідь, але не змогла. В очах зібралися сльози.

— Де ти? — голос Вітаса пролунав ближче, і кроки його прозвучали поруч. — Що тут?

— Дідусь помер... — прошепотіла Рената, не обертаючись до Вітаса, не відриваючи погляду від застиглого обличчя старого Йонаса.

Вітас опустив на підлогу наплічник, зібраний у дорогу.

— Приїхали, — сумно зітхнув він. — Треба телефонувати в поліцію, — додав тут же.

— Навіщо? — спитала Рената відчужено.

— Ну, смерть же... Кудись треба телефонувати!

— Може, в «швидку»?

— Навіщо в «швидку»? — здивувався Вітас.

Дівчина стенула плечима.

— Гаразд, я сам зателефоную в «швидку», — сказав раптом хлопець і, залишивши на підлозі свій наплічник, покинув кімнату.

Через півгодини вони сиділи і пили чай за маленьким круглим столиком діда. Пили мовчки. Двері в спальню старого Йонаса була зачинені. Рената їх сама зачинила. Відчинять, коли приїде лікар. У коридорі знову скиглив Ґуґлас.

— Він, мабуть, голодний! — сіпнулася раптом Рената.

Але залишилася сидіти.

— Треба його віддати комусь, — запропонував Вітас. — Добре, що він ще