Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

вікні світилося. Ні, не яскраво. Світло немов пробивався через нещільно запнуті штори. Але світло в кімнаті було.

«Беатріс» — згадав Клаудіюс назву цієї спальні.

Хутко піднявся сходами на поріг головного входу, потягнув на себе ручку важких дверей. Двері виявилися незамкненими. Непроглядна темрява зустріла Клаудіюса всередині. Він увімкнув світло і побіг мармуровими сходами на другий поверх, потім дерев’яними сходами на третій, до спалень.

— Ти чого? — викрикнув він, коли, прочинивши двері в спальню «Беатріс», побачив Інґриду, котра нерухомо сиділа за столиком трюмо перед дзеркалом.

Дівчина поглянула на нього здивовано й утомлено.

— Іди відпочивай! — сказала вона. — Я сьогодні тут залишуся. До ранку.

Клаудіюс розтулив було рота, але так нічого й не сказав. Тільки продовжував глипати на неї.

— Ти зле виглядаєш, іди лягай спати! Мабуть, також втомився, — ці слова Інґрида вимовила ніжніше та м’якше.

І Клаудіюс вийшов зі спальні «Беатріс». Вийшов мовчки та зачинив за собою двері.

— Мабуть, також втомився... — повторив собі кілька разів пошепки, спускаючись сходами до виходу назовні.

Уже в будиночку з червоної цегли, в їхній спальні, в ліжку під ковдрою йому стало холодно. Він лежав і мерз, лежав, поки не заснув попри цей холод, усупереч своїй сьогоднішній душевній невлаштованості, що виникла завдяки Інґриді. Просто втома, підігріта віскі, перемогла.

А вранці Інґрида, немов нічого не сталося, смажила яєчню з беконом і гукнула Клаудіюса снідати.

— Мені там дуже сподобалося, в «Беатріс». Хотіла перевірити, чи зможу я сама заснути в такому великому будинку!

— І як? — спитав сонний Клаудіюс.

— Змогла! — Інґрида кивнула і гордо всміхнулася, вочевидь, дуже задоволена собою.

Розділ 52. Фульда. Земля Гессен

Час завжди летить зі швидкістю часу. Набагато повільніше за літак чи навіть автомобіль. Швидкість — шістдесят секунд за хвилину. Тобто хвилина в хвилину. Швидкість руху часу завжди збігається зі швидкістю часу — шістдесят хвилин на годину. Тому навіщо поспішати?

Кукутіс стенув плечима і попросив у дівчини за стійкою ще чаю. За вікнами падав мокрий сніг. Саме цей сніг і змусив Кукутіса в найближчу кав’ярню зайти.

«А що, коли в чай трохи бренді додати?» — подумав Кукутіс.

І тут же схвалив цю думку дією. Витягнув із ноги фляжечку срібну, відкрутив накривку і налив трохи в порожнє горнятко. Незабаром дівчина новий чайник із чаєм клієнту принесла. Розвів Кукутіс бренді чаєм і ковток зробив.

— О! Це інша справа, — прошепотів вдоволено.

У дівчини раптом мобільний музикою зазвучав. Здригнувся єдиний клієнт кафе, злякано на свою дерев’яну ногу зиркнув — чи не вона це знову пожартувати над ним вирішила?

Але мелодія дзвінка вже обірвалася і замість неї неголосно та мелодійно зазвучав голос дівчини.

Усміхнувся Кукутіс. Згадав хлопчиська Вольфґанґа та його витівку зі своїм телефоном, засунутим потай у його, Кукутіса, улюблену дерев’яну ногу.

«Еге, — раптом настрій його змінився. — Але ж так потайки що завгодно в мою ногу підкласти можна! Навіть гранату! Треба б, як у радянські часи, «інвентаризацію» провести! Може, і справді щось іще підклали? Або навпаки — витягли! Тільки ось де цю інвентаризацію провести? Не тут же за столом!»

Він озирнувся навсібіч і засмучено похитав головою.

— Вам щось іще? — спитала, відвернувшись від телефону, дів­чина.

— Ні-ні, дякую! — заспокоїв її Кукутіс.

Знову чаю з бренді ковтнув. Знову недавній телефонний напів­дзвін-напівторохтіння з пам’яті зринув. І та ж пам’ять з-під пла­стів збережених із минулого звуків і запахів виштовхнула нагору ще один дзвін — дзеленчання справжнього будильника, який із ним, із Кукутісом, майже всю Першу світову пройшов. Той будильничок розміром не перевищував кишеньковий годинник на ланцюжку, але, звісно, був товстіший і з блискучим дзвіночком на обідку. Солдат Кукутіс носив його по черзі то в лівій кишені штанів, то в правій. Було це незручно, але які на війні зручності? Головне, що так він завжди знав, де його будильник. Навіть коли спав, не роздягаючись, і лежав на тому боці, кишеня якого спорожніла, все одно відчував присутність будильника в іншій кишені. Однополчани спочатку сміялися над ним: ну треба ж, інші, убивши ворогів, забирали собі як трофей кишеньковий годинник, а йому, котрий проштрикнув багнетом в атаці якогось нещасного коротуна, дістався будильник з кишені вбитого. Але не залишати ж будильник мертвому! Мертвого вже ніхто не розбудить! І ось після цього тижнями ходив Кукутіс в атаку або просто з шанців стріляв і задовольнявся будильником, час перевіряючи, або наставляючи його, щоб о шостій ранку задзеленчав, якщо йому фельдфебель о четвертій ранку дозволив ще дві години поспати. Але потім під час чергової атаки знову прошив він багнетом бідолаху-ворога, і вже у того в кишені срібний кишеньковий годинник знайшов зі срібною накривкою, що захищає скло циферблата від подряпин. Усередині накривки — гравірування з вензелями убитого і написом «Komm als Sieger zurück!»[37]

«Повернуся, повернуся!» — шепотів собі тоді молодий солдат Кукутіс, перекладаючи срібний трофей, що цокав, у кишеню, вільну від будильника. Відтоді став Кукутіс власником двох типів часу: того, що тільки себе показує, і того, що в потрібний момент розбудити тебе може. І перестали однополчани над ним сміятися і жартувати, але кривилися завжди, коли його будильник дзвенів — не подобалися їм на війні мирні звуки. Так Кукутіс для себе вирішив. Але стишити дзвін будильника ніяк не міг.

А коли вибухнув біля нього снаряд, і відірвало цим вибухом у Кукутіса праву ногу разом зі штаниною, в кишені тієї штанини відірвало і будильник. І відтоді не мав Кукутіс будильника, а тільки кишеньковий годинник — срібний, зі срібною накривкою, що захищає скло циферблата від подряпин і з написом на внутрішньому боці «Повертайся з перемогою». Шкода, що під цим вигравіруваним під вензелем невідомого солдата побажанням не було адреси. Так сталося, що вибух снаряда, відірвавши ногу, подарував Кукутісу натомість контузію з вибірковою втратою пам’яті. Будинок він свій відтоді згадати не міг, а ось млин, де його кохана жила, пам’ятав. І одразу після поневіряння по госпіталях подався до неї, точніше, до її батька-мірошника — руки горбатої красуні просити! Насамперед він, звісно, поїхав на тимчасовій дерев’яній нозі постійну ногу шукати. У Меммелі, коли виписали Кукутіса з останнього його шпиталю, проводжати його вийшов тільки госпітальний столяр — молодий кирпатий курляндець. Вийшов, аби подивитися, чи зможе одноногий солдат на творінні його, столяра, рук перші кілька кроків ступити. Ту важку та незручну підпірку Кукутіс так ніколи ногою і не називав. Ні тоді, ні потім.