Костянтин Гончаренко - Спробуй ще раз, Костянтин Гончаренко

 - Та ну. – повторив Ордо, вгамувавши кашель і хильнувши теплої рідини. – Ти вагаєшся, чи варто озвучити причину, по якій ти вирішив до мене приїхати? Не хочеш це казати перед своїми людьми? В тебе є від них якісь таємниці?

  Старий Лейф скривився.

  - Хлопче, я бачу, що мої поради все ж потрібні тобі. Але не про війну. Люди з тобою – це ж мають бути найвірніші тобі чоловіки. Найкращі. Найдобірніші. Довірені радники і охоронці. Ти можеш мати від них секрети лише в тому випадку, якщо серед них є хтось, кого ти спеціально наблизив, підозрюючи у чомусь. Але перед війною від таких краще позбутися. Не час для таких ігор.

 - Я думав, чи немає в нас іншого виходу. – сказав Арні задумливо, коли Лейф закінчив свою невелику промову. – Чи не можете ви знову… Скористатися своїм мечем.

 - Аааа, ось ти про що. - після невеликої паузи знову скривився Ордо, кидаючи погляд на клеймор, що стояв біля крісла. – Таємниця вже давно не таємниця, чи не так? Старі товариші перед смертю не можуть не базікати і не розповідати молоді таємниці, що їм не належать? Ну а далі, що знає двоє, то знають усі.  

 - Десь так. – кивнув Арні. – Насправді, я думаю, що про це вже знають навіть у горах.

 - Що ж, якщо ти знаєш цю історію - справжню історію, як я із Лейфа Рудого Забіяки став Лейфом Мудрим та Лейфом Великим, як мене зараз називають,  ти не можеш не знати, що останній раз я скористався мечем сорок років тому, прийнявши корону і ставши першим князем Долини. – сказав Ордо. - І Рекія ще тоді зрозуміла, що я змінився. Змінився за одну мить. В неї виникли запитання. І звичайно я їй все розповів. Ще тоді.

  Він подивився на клеймор знову.

 - Вона забрала тоді все, що знайшла, і мій клеймор знову став просто гарно наточеним шматком заліза. Але навіть якби цього на сталось – там залишалось не дуже багато. Може вистачило б на добу чи дві. Так що вибачай, хлопче.

 Арні зітхнув розчаровано і його обличчя осунулося.

 - Я розумію, що тобі хотілося б простого рішення. Але подумай ось ще про що.  – додав Лейф, наче виправдовуючись. – Я не використовував магію часу у битвах. А їх, як знаєш, на мою долю випало чимало. Я не користався поверненням у часі кожен раз, коли робив помилку. Я повертався, коли досягав розуміння, що змінився. Став мудрішим. Розумів, що наступного разу тих помилок не зроблю. Що підготуюся до правління краще. Розумієш, хлопче? Я витратив декілька життів на підготовку і зате потім – потім прожив одне своє життя так, що тепер мене звуть Великим, а лендлорди ставали навколішки, коли я все ж вирішив скласти корону, і благали мене цього не робити. Я поклав всього себе на служіння своїй батьківщині – не один раз. Не для того, щоб заробити якесь прізвисько. А для того, щоб наша Долина могла в такий час, як зараз, не покладатися на якусь срану магію. І щоб вона не потрібна була і тобі, хлопче.

 Князь дивився на старого Лейфа спокійно, але трохи розчаровано. Зітхнув.

  - Ми могли б зберегти багато життів. Знаючи плани супротивника на битву. Навіть декілька днів…

  - Я знаю! – закричав раптом Ордо голосно і страшно, так, як напевно кричав він колись у вирішальній битві з горянами, після якої гірські клани на довгі роки забули дорогу до долини. – Я знаю! Мій син там. Мої онуки там! Якби я зміг ще щось зробити для вас, я б зробив! Але я не можу! Більше не можу! В цьому і справа! Не можна жити весь час, знаючи, що ти можеш все переграти в будь-яку мить! Бо одного дня настане мить, коли магія скінчиться! Як ось зараз! А проблеми – ні! Вони не закінчяться ніколи… Розумієш?

 Князь долини похитав головою і, розвернувшись, пішов до виходу. За його спиною згорблена постать на високому кріслі шепотіла йому вслід:

  - Ти зрозумієш… Колись ти зрозумієш… Магія це костилі. Костилі, які навіть тобі не належать… Краще… краще вміти ходити самотужки… Особливо коли гарно стоїш на ногах…

Кінець