Костянтин Гончаренко - Спробуй ще раз, Костянтин Гончаренко

  Він зіскочив з коня, забрався на візок і поставив ногу на голову Володаря, що, незважаючи на теплу літню погоду, все ще не подавала жодних ознак тління.

  - Ти наказала привезти тобі Володаря. Звиняй, він був надто великий, щоб тягнути його всього – мудень нажер собі величезне черево за ті століття, що тут панував. Але я привіз тобі його голову. Сподіваюсь, цього досить. – сказав Лейф, звертаючись до темношкірої жінки, яку прийняв за чаклунку. Він намагався тримати в голосі баланс між незалежною гордістю вільної людини і повагою до сили, яку ця жінка виявила. Стриманий схвальний гомін натовпу вказав йому, що йому це вдалося.

 - Я просила, а не наказувала. І з радістю отримала б його цілком, живого, - відповіла, на його подив, не чорношкіра, а молода жінка в бідній одежі, підходячи ближче і обдивляючись голову Володаря. – Я не думала, що в когось вистачить сміливості добити могутнього слугу Стародавнього.

 - Тут ти помилилась. Кожен з нас, хто знайшов би його на своєму полі, живого, але безпорадного, вчинив би так само, - гордо і голосно промовив Лейф, оглядаючи обличчя лендлордів навколо, що вочевидь присунулися ближче. – В кожного з нас були свої рахунки з чудовиськом. В кожного з нас в родині був хтось, кого воно зжерло. Всі ці роки ми не могли його вбити. Не могли, але бажали того всім серцем. Тому я певен, що будь-хто привіз би тобі його голову.  

  Натовпом пролетів легкий гул задоволених голосів, що підтверджували його слова. Насправді Лейф не думав, що кожен на його місці відрубав би голову Володарю, а не привіз би того цілком, точно виконуючи «побажання» відьми. Але зараз у натовпі ніхто б і не подумав з ним сперечатися – надто його слова тішили гордість лендлордів.     

  - То що далі, пані? – не став робити паузу Лейф. Показавши чаклунці і всім лордам голову Володаря, він поставив крапку в історії його панування і автоматично став людиною, що розмовляє з чужинкою від імені всієї Долини. Це не було те, чого він очікував, коли приїздив сюди, але зараз йому подобалось те, що він відчував. Він, саме він, не найсильніший навіть з-поміж східних лордів, зараз творить історію, а всі інші можуть хоч всертися від заздрощів. – Ми всі тут, як ти і хотіла. Володар твій, хай і трохи не так, як ти хотіла. Час тобі розповісти, для чого ти нас тут зібрала, чи не так? Зараз жнива, і у кожного з нас достатньо інших справ.

  Чаклунка окинула його задумливим поглядом. Її зіниці переливалися жовтим і зеленим, а іноді ставали чорними як ніч. Лейф здригнувся, відчувши на мить, як щось м’яке заповзає в його голову, але витримав і не відвів погляд від її обличчя. Жінка посміхнулась.

  - Ти правий, лорд. Настав час.- хитнула вона головою і піднялася в повітря, злетівши над Лейфом і його візком. Натовп завмер. 

   Це виглядало б доволі смішно – молоду дівчину у дешевому дорожньому вбранні, слухають, зачаїв подих, володарі чималих шматків землі. Але потужність її голосу, вочевидь підсилена магією, і те, що вона промовляла, висячи без всяких зусиль в декількох ярдах над землею, робили цю сцену якою завгодно, але не смішною.

  - Ваш Володар, що був лишень дрібним прислужником великого Стародавнього, мертвий. Я, Рекія, частина нової сили, що прийшла у цей світ. Ми, Захисники, люди за народженням, що стали – або стаємо прямо зараз – чимось більшим, ніж просто чаклуни, об’єднали наші сили для того, щоб раз і назавжди позбавити людство від панування чудовиськ!

  Вона повела рукою і голова Володаря вислизнула з під ноги Лейфа і злетіла в повітря, опинившись напроти чаклунки.

 - Може ви вже чули про наші перемоги над істотами, набагато сильнішими за вашого Володаря. Навіть якщо й ні, то ще почуєте. І побачите нашу силу прямо зараз.

  Вона простягнула руку і стисла кулак. З голови Володаря осипалися попілом на землю всі м’які тканини, залишивши висіти у повітрі лише череп. Ще один жест чаклунки – і кістки черепа почали провалюватися всередину, деформуватися, плавитися. На очах у завороженого натовпу величезна кістлява макітра перетворювалась на щось невелике і компактне. Щось досить знайомої та пізнаваної форми для всіх присутніх водночас. Натовп навколо захвилювався.

  - Вже завтра я піду далі. Ми, Захисники світу, не потребуємо влади над смертними і не претендуємо на неї. Наша місія – вбити всіх магічних тварюк, що псують життя людству. Але я позбавила вас не лише чудовиська, що жерло ваших дітей, але й судді, що вирішував ваші суперечки, правителя, що захищав ваші кордони від загарбників. Тому я залишаю з вами мою слугу, Ошшу, для підтримки на деякий час. А ще я даю вам оце.

  Рекія взяла з повітря предмет, який утворився з черепа Володаря і піднесла його на долоні, хоча всі вже і так його добре роздивилися. Зроблена з сіруватої кістки і покрита зубцями і наростами, корона була водночас і красивою, і трохи відразною.

  Чаклунка повернулась до Лейфа і спустилася до нього поближче.

  - Я знаю тут небагатьох, але ти наче чесний, сміливий і гордий муж. Я, своєю владою переможниці Володаря і Захисника світу, пропоную тобі цю корону князя Долини Ейн. Чи приймеш ти її і будеш правити чесно, судити справедливо і захищати мужньо всіх її людей, малих і великих?

  Ордо запнувся лиш на секунду – як вже було сказано, всі чоловіки роду Лейфів були людьми дії, а не роздумів. Він взяв корону з рук чаклунки і поклав собі на голову. І натовп навколо заревів – схвально і тріумфуючі, обурено і задоволено. І Лейф, стрибаючи з візка на руки східних лордів, що оточили візок, щоб підняти нового князя над головами і затвердити його новий статус, ще встиг побачити зневажливу посмішку, яка майнула по губах чаклунки, що спустилася на землю, щоб зникнути в натовпі.