Костянтин Гончаренко - Спробуй ще раз, Костянтин Гончаренко

  ***

  Ордо Лейф Володоровбивця, східний ленлорд і князь Долини Ейн, скривився і виплюнув ще один зуб – прямо в розрублений живіт Айка Зейфа, з якого із смердючою парою все ще виходило життя. Лейф обережно розпрямився, спираючись на скривавлений клеймор, як на звичайну палицю. По дерев’яним дошкам стукала крапля за краплею кров – його кров, що стікала з глибокого порізу на лівому біцепсі.

  Залишаючи за собою кривавий слід, Лейф пройшов декілька кроків і зі стогоном опустився на князівський трон. Величезне крісло все ще пахло ялівцем – найдорожчою породою дерева, яка  росла в Долині. Крісло було вирізане найліпшими майстрами, яких він зміг знайти, і вийшло розкішним та дуже зручним, але князь так і не зміг їм насолодитися – бо саме в той день, коли його завершили, трапився перший заколот і пролилася перша кров.

  Зараз, роздумуючи над всіма подіями, що привели його до цього моменту – короткої миті самотності на князівському престолі в оточенні мертвих друзів та ворогів – Лейф розумів, що його князівство було приречене ще в той момент, коли він прийняв ту кляту корону із рук тої клятої відьми. Але прозріння його було трохи запізнілим.

  Він сплюнув ще один зуб і скривився в злому, потворному оскалі. Останній удар держаком клеймора від найкращого воїна Файсів досяг своєї мети і майже поставив крапку в його житті, пославши його в короткий нокаут і навіки звернувши йому щелепу. Якби не молодший Райн, що дістав Файса наступним ударом, Лейф був би вже мертвий. До речі Райни – ті самі Райни, його найкращі друзі і союзники, сусіди його клану з давних часів, загинули у цій війні майже всі. Останній з їх чоловіків пав прямо тут, перед його троном, разом з усіма іншими захисниками прав Лейфа на корону. Разом з ними тут лежало мертвим і все останнє покоління Зейфів і Файсів – але це князя Долини Ейн аж нітрохи не втішало.

  Щось він зробив не так. Щось він зробив дуже, дуже неправильно. Можливо, треба було більше дослухатися до порад чорношкірої Ошші – і тоді б вона не перейшла врешті-решт на бік південних лордів? Чи треба було погодитися на скликання великої ради, щоб розсудити останню сварку Мейтів із Крайсами, як на тому наполягав старий Зейф, а не вирішувати все самому? Де саме він зробив фатальну помилку? І чи не було помилкою навіть вбивство Володаря? Може якби він послухався вказівок Рекії і привіз того клятого ящера живого, вона б не віддала ту прокляту корону йому?

  Двері у тронну залу розчахнулися і на поріг ступили ще декілька озброєних фігур. Лейф посміхнувся залишками зубів через скривавлену бороду і схопився за теплу рукоять клеймора. Схоже що в нього не буде часу на роздуми, що саме він зробив не так. Всі питання залишаться невирішеними, бо прямо зараз перший князь Долини приєднається до своєї охорони в залах пращурів. Він вбив достатньо ворогів, щоб пращури прийняли його люб’язно. Але все ж таки йому стало шкода. Якби у нього був час все обдумати. Якби була можливість щось змінити…

  Несподівано він відчув, як ефес під його пальцями став стрімко нагріватися. Фігури з мечами, що прямували до трону, зупинилися і відсахнулися, бо його скривавлений клеймор раптом засяяв золотим світлом. І тут Лейф згадав останні слова Володаря, про які він вже і думати забув. Він схопився за меча сильніше, і золоте сяйво затопило весь тронний зал, а за ним – і всю Долину…

***

 - Я знаю тут небагатьох, але ти наче чесний, сміливий і гордий муж. Я, своєю владою переможниці Володаря і Захисника світу, пропоную тобі цю корону князя Долини. Чи приймеш ти її і будеш правити чесно, судити справедливо і захищати мужньо всіх її людей, малих і великих?

 Лейф похитнувся і вчепився руками в щелепу, розуміючи, що в нього в роті знову повний набір зубів, а навкруги нього люди, яких він тільки що бачив мертвими. Він знову стояв у візку і Рекія знову простягала йому князівську корону.

  Пауза затяглася. Рекія здивовано підняла брови і Лейф вичавив з себе посмішку – бліду тінь тої сміливої посмішки, з якою він нещодавно звертався до неї з візка.

 - На щастя, леді, я, на відміну від вас, знаю тут багатьох. Корона має належати не тому, хто привіз тобі матеріал для її виготовлення, а тому, кому вона потрібна. Інакше в чоботях ходили б лише шкуродери. Віддай корону отому пану, – і Лейф махнув рукою на купку південних лордів, що, зціпенівши, слухали їх розмову.  – Старий Зейф дасть раду Долині, бо в нього достатньо досвіду в управлінні. І багато вірних йому людей.

   Скінчивши, Лейф розвернувся і сплигнув з візка у натовп, де його зразу ж спіймав за руку старий Райн.

  - Що ти зробив? – просичав він в обличчя Лейфу з люттю, майже бризкаючи слиною. – Ти міг би дати східним кланам владу, а віддав її південним засранцям! Ти що, злякався? Злякався відповідальності? 

  Лейф з легкістю поборов захват, притягнув Райна до себе і прошепотів йому у вухо: - Я тільки шо врятував нас від кривавої війни, старий дурень. Чаклунка влаштувала нам пастку! Якщо хочеш, розповім тобі потім, як саме. Але не тут. Не зараз!

  Вони дивилися один одному в очі, і гнів з презирством потроху полишали очі старого лендлорда. Нарешті він кивнув і відпустив Лейфа.

  -  Добре. Але ми ще поговоримо про це. Пізніше.

 Позаду них роздався гомін, бо Рекія, якій вочевидь було все одно, кого коронувати, вже віддала корону Зейфу і тепер різні лорди висловлювалися з цього приводу – як завше, голосно і емоційно.