Валентин Лукіч Чемеріс - Вітька + Галя, або Повість про перше кохання, Валентин Лукіч Чемеріс

Федько готує агресію

Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання.

Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошту, і не відала й не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко, той вольовий Федько, котрого вона так марно намагалася спокусити солодкою халвою і котрий все-таки проговорився, у кого закоханий Вітька.

А розпочалася та диверсія з такої от філософської дискусії.

— Під лежачий камінь і вода не тече. Треба вже від слів активно переходити до діла, як каже голова колгоспу. Давай атакуємо Гальку з усіх боків, вкрутимо її добряче й підсунемо ультиматум! Будь спокійний, вона викине білий прапор.

— Чи ми її вкрутимо, це ще бабуся надвоє ворожила, — зітхнув Вітька, — а що вона нас укрутила, то це точно.

— Ех, ти, панікер! Та коли ми будемо так падати духом, то нам забезпечена самотня й одинока старість! — докоряв «диверсант». — Та якби ти тільки чув, як вона вчора допитувалася, в кого ти закохався! Цілу тонну халви мені обіцяла! Та я витримав, хай вона помучиться та посумує, а потім ми її одним ударом — бах! — і перемога. Я сьогодні цілу ніч не спав та в поті чола писав до неї любовне посланіє. Звичайно, від твого імені.

— І написав? — стрепенувся Вітька. — Ану, читай!

Федько мовчки витяг із пазухи аркуш паперу, відкашлявся, надав своєму обличчю урочистого вигляду і почав:

— «Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє.

О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого району, що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички…» — Ну, як? — не втерпів Федько. — Дух забиває?

— Забиває, — згодився Вітька. — У мене аж в очах потемніло. Але чому Галя найпрекрасніша лише в районі? Став у межах усієї області.

— Добре, звеличу її в масштабах усієї землі! — охоче погодився Федько. — Мені це нічого не коштує. Слухай далі. «О чарівнице! О, де Ви взяли чар і причарували мене навіки й полонили мене до могили?.. О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед мороку ночі, а Ваші губи — морські корали, а Ваші дрібні зубки — як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова — як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша — як теє яснеє сонце!

О Богине!.. Беручи до уваги моє палке й гаряче кохання до Вашої особи, прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько…»

— Підожди, підожди! — перелякано замахав Вітька руками. — Бо в мене голова йде обертом.

— Потерпи, вже не так багато, — заспокоїв Федько. — Я теж мало не очманів, як писав. «Як сонце, з’явилися Ви на моєму горизонті і своїм життєдайним промінням осяяли моє самотнє життя. Тож, беручи до уваги, що я не можу без Вас і дня прожити, закликаю Вас активно відгукнутися на щирий зойк мойого палкого серденька і взяти найактивнішу участь в коханні, любити мене до смерті й призначити рандеву».

— А де призначити — тут чи на тому світі? — не зрозумів вкрай спантеличений Вітька. — Я хочу, щоб тільки тут.

— Це й мається на увазі, — задоволено посміхнувся Федько. — А взагалі яке враження?

Вітька довго стояв, як прибитий, безпомічно кліпаючи білими віями.

— Сильно! — врешті сказав він. — Хоч я нічого й не втямив.

— Головне, що дух забиває! — захоплено вигукнув Федько. — Від такого посланія й цариця впала б замертво, не те що Галька.

— Покладаюсь на тебе. Але гляди, якщо з Галею що трапиться, то головою відповідатимеш! І листа віднесеш сам, прямісінько їй у руки, — сказав Вітька. — А я не піду.

— Гаразд, — погодився Федько. — Підкладу вже їй бомбу і візьму перший удар на себе. — Він поклав листа за пазуху, підв’язав потугіше штани й витер під носом: — Жди мене або живого, або з перебитими ногами. Коли ж зовсім не повернуся, не поминай лихом!

— Раз мати родила! — відповів Вітька. — Я тебе не забуду, мій вірний, друже.