Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

решта… впевнений, що ви все… все знаєте. Це зовсім не означає, що ви недостатньо здібні і… ну гаразд. — Він непевно махнув рукою публіці, яка зрозуміла його натяк і почала розходитись.

* * *

Корвус гнівно клявся, що він щось заподіє, напише скаргу, викине лорд-мера з його посади, але той наполягав на дотриманні протоколу. Морріґан мала отримати дозвіл на зустріч зі своїми заявниками, якби хотіла.

А вона таки дуже хотіла.

Звісно, Морріґан знала, що вона ніколи не змогла б прийняти жодну з цих пропозицій. Вона знала: як тільки ці загадкові незнайомці виявлять, що їм пропонують прокляту дитину, вони заберуть усе назад і, напевне, дуже швидко помчать у протилежному напрямку. Але було б грубо бодай не зустрітися з ними, міркувала вона. Якщо вони вже подолали такий шлях.

«Перепрошую, — репетирувала Морріґан подумки, — але я в Реєстрі Проклятих Дітей. Я помру на Вечоріння. Дякую за ваш час і увагу».

Ось так. Ввічливо і по суті.

Її провели до кімнати з голими стінами, дошкою і стільцем з протилежного боку. Вона мала вигляд кімнати для допитів… і Морріґан припускала, що в якомусь сенсі так і було. Задум зустрічі наставника з дитиною полягав у тому, що вона могла ставити стільки запитань, скільки їй заманеться, а той мав давати чесні відповіді. Це була одна з тих небагатьох речей, які дівчинка засвоїла з нудної промови її батька про День пропозицій. Але вона не ставитиме ніяких питань, нагадала собі Морріґан. «Дякую за ваш час і увагу», — твердо повторювала вона в голові.

Чоловік із пишним темним волоссям сидів на одному зі стільців, тихенько насвистуючи. На ньому був сірий костюм і окуляри в тонкій металевій оправі, які він підтягнув блідим, тонким пальцем. Він спокійно всміхався, чекаючи, поки Морріґан сяде.

— Міс Кроу, мене звати містер Джонс. Дякую, що погодилися на зустріч. — Чоловік говорив м’яко, лаконічними, уривчастими реченнями; його голос здавався знайомим. — Я прийшов від імені свого роботодавця. Він хотів би запропонувати вам навчання.

Завчена промова вилетіла з голови Морріґан. Легке тріпотіння повернулося до її живота. Один крихітний метелик надії щойно виліз зі свого кокона.

— Яке… навчання?

Містер Джонс усміхнувся. Навколо його темних, виразних очей з’явилися маленькі зморшки.

— Навчання в його компанії, корпорації «Сквол».

— Корпорації «Сквол»? — перепитала вона, суплячи брови. — Це означає, що ви працюєте на…

— Езру Сквола. Так. Наймогутнішу людину в Республіці. — Він опустив очі. — Чи пак другу за могутністю, після нашого великого президента.

Раптом до Морріґан дійшло, де вона чула цей голос. Цей чоловік розповідав по радіо про дефіцит дивії. Він має вигляд саме такий, як і повинен, подумала вона, — серйозний і акуратний. Зі смаком. Його білі, схожі на павутиння руки були складені прямо перед ним, його шкіра була бліда і майже прозора. Він не надто молодий. Але й не старий. У ньому не було нічого непокірного, ніщо не псувало його бездоганно доглянутої зовнішності, крім тонкого білого шраму, який перетинав ліву брову рівно посередині, та пасом срібного волосся на скронях. Навіть його рухи були точні та обережні, начебто він не міг витрачати енергію на зайві жести. Досконало стриманий чоловік.

Морріґан звузила очі:

— Що могла б хотіти друга за могутністю людина в Республіці від мене?

— Не мені пояснювати, чому містер Сквол хоче саме цього, — сказав містер Джонс, швидко розтиснувши свої пальці, щоб вирівняти свої окуляри знову. — Я лише його помічник. Виконую його побажання. Зараз він бажає, щоб ви, міс Кроу, стали його ученицею… і спадкоємицею.

— Його спадкоємицею? Що це означає?

— Це означає, що він бажає, аби одного дня ви посіли його місце, місце керівника корпорації «Сквол», стали багатшою і могутнішою, ніж могли б собі уявити в найсміливіших мріях, і очолили найбільшу, найвпливовішу і найприбутковішу організацію всіх часів.

Морріґан кліпнула.

— Удома мені не дозволяють навіть облизувати конверти.

Містер Джонс виглядав потішеним.

— Не думаю, що в корпорації «Сквол» вам доведеться облизувати конверти.

— А що я робитиму? — Морріґан гадки не мала, що змусило її поставити це запитання. Вона намагалася пригадати, що планувала сказати раніше. Щось там про прокляття… «Дякую за ваш час…»

— Ви будете вчитися керувати імперією, міс Кроу. І будете вчитися у найкращих. Містер Сквол — людина видатна й талановита. Він навчить вас усього, що знає сам, навчить того, чого не вчив нікого досі.

— Навіть вас?

Містер Джонс м’яко засміявся:

— Тим більше мене. І наприкінці навчання ви очолите корпорацію «Сквол». Гірничий, інженерний, виробничий і технологічний сектори. Понад сто тисяч працівників по всій Республіці. Усі звітуватимуть вам. — Морріґан широко розплющила очі. — Кожен громадянин, кожна родина в цій країні будуть вам вдячні. Ви станете їхньою єдиною надією — постачальницею тепла, енергії, їжі, розваг. Кожною їхньою потребою, кожним бажанням… усе залежатиме від роботи дивії й від зусиль добрих людей із корпорації «Сквол». Від вас.

Його голос став тихим, майже перейшов на шепіт. Морріґан нахилилася ближче.

— Езра Сквол — національний герой, — продовжував він, — навіть більше, він великодушний бог для народу, джерело його добробуту й щастя. Єдина жива людина, здатна керувати дивією, пожинати з цього плоди та ділитися ними. Наша Республіка повністю на нього покладається.

Його очі фанатично засвітилися. Кутик вуст скривився в дивній посмішці. Морріґан насупилась. Вона не могла зрозуміти, чи містер Джонс любив Езру Сквола, чи боявся його, чи хотів бути ним. Чи й усе водночас.

— Уявіть, міс Кроу, — прошепотів він. — Уявіть, як це, коли вас так люблять. Коли вас так поважають і ви стаєте необхідною. Одного дня, якщо ви будете старанно працювати і робити все, як навчатиме містер Сквол… цією людиною станете ви.

Вона могла собі це уявити. Вона уявляла це сотні разів — як це, коли тебе люблять, а не бояться. Коли люди всміхаються, а не здригаються, коли ти заходиш до кімнати. Це була одна з її найбільших мрій.

Але це була всього-на-всього мрія, сказала собі Морріґан, спускаючись на землю. Мрія. Вона виструнчилась на стільці і глибоко вдихнула, намагаючись говорити не тремтливим голосом.

— Я не можу прийняти пропозицію, містере Джонс. Я в Реєстрі Проклятих Дітей. Я… я… ну, ви знаєте. Д-дякую за ваш час і…

— Відкрийте його, — сказав містер Джонс, киваючи на конверт у її руках.

— Що це?

— Ваш договір.

Морріґан спантеличено струснула головою.

— М-мій що?

— Це стандартна процедура, — він легесенько знизав плечима. Одним плечем. — Кожна дитина, яка починає навчання, повинна підписати контракт, а також це має зробити хтось із її батьків або опікун.

«Що ж, ось як воно виходить», — подумала Морріґан.

— Мій батько ніколи не підпише договір.

— Дозвольте нам подбати про це.