Сафо Мелі - Лист (не)святому Миколаю, Сафо Мелі

Частина 4

Після зустрічі з Миколою я твердо вирішила викинути його з голови. Так, він мені дуже подобається, я навіть думала, що закохалася, але чоловік, який тікає, нічого не пояснюючи…

Ні, я не ображаюсь. За що? Він нічого не обіцяв, одразу повідомив про «обставини» та дав зрозуміти, що ніякого продовження не буде.

Але одне діло вирішити, а зовсім інше зробити.

Навіть не дивлячись на робочий аврал, весь час до Нового року мої думки постійно кружляли навколо Миколи. Особливо після того, як я зустріла його в лікарні. Табличка на дверях «Цитологічна лабораторія» могла означати лише одне, що ті його «обставини» досить серйозні, щоб я поставилась до них з повагою та розумінням.

От тільки щодня, чекаючи на ліфт, я заплющувала очі та мріяла, що зараз двері відчиняться, і я побачу там Миколу. І щоразу серце стискалося від туги та суму. І наче розуміла, що це все безглуздя, але нічого не могла з собою вдіяти.

В останній день року я нарешті мала вихідний. Святкувати Новий рік наодинці я вже звикла. Нічого особливого: повечеряю, вип’ю келих шампанського та подивлюсь якийсь гарний романтичний фільм. От і все.

Спочатку я вдосталь виспалася, потім прибралась у квартирі, а ближче до вечора пішла за продуктами та смаколиками для Ніка.

- Будь чемним котом і не лізь до ялинки! – дала вже звичні настанови та вийшла з дому.

В магазині було дуже людно, тож довелося майже годину стояти в черзі до каси. Касирка подивилася на мене втомлено, бажаючи тільки одного: якомога скоріше закінчити зміну.

- Пакет потрібен?

- Так, дякую. - посиіхнулася їй. - З прийдешнім вас!

- Вас також з прийдешнім! – робоча посмішка на прощання від касирки трохи піднесла мій настрій.

Хоч і не щиро, але це єдина людина, хто посміхнувся мені за весь день.

Будинок зустрів мене повною темрявою.

- Тільки цього ще не вистачало на свято! – пробурмотіла собі під носа, заходячи в темний під’їзд.

Увімкнула ліхтарик на телефоні та пішла вверх сходами, рахуючи поверхи вголос, щоб не боятися.

- Один, два, три, чотири… Ось і мої двері.

За ними почулося жалісне нявкання. Мабуть, Нік теж дуже

боїться темряви.

- Зараз, мій хороший…

Вже збиралась встромити ключа, коли раптово побачила великий подарунковий пакет, що стояв під дверима.

Дивно… Може, це мама щось прислала, а кур’єр не застав мене вдома?

Обережно взявши пакунок, я увійшла до квартири. Нік одразу кинувся до мене та почав тертися об ноги.

- Скучив, муркотик? Зачекай, я роздягнусь.

Поклавши речі на тумбу у передпокої, я зняла куртку та чоботи й одразу взяла кота на руки. Він виглядав схвильовано: терся об мене головою та весь час нявкав, ніби щось хотів розповісти. Погладила його, щоб трохи заспокоїти.

- Ти хвилювався, що я пішла? Хтось приходив чужий до дверей і ти злякався? Ну, не бійся, я вже з тобою. Ходімо, я тебе погодую.

Почувши про їжу, кіт миттєво забувся про своє хвилювання і, скочивши з рук, побіг до своєї мисочки.

Насипавши котячу консерву під світлом ліхтарика, вимила руки та взялася за приготування святкової вечері. Розбирала цікавість, що ж там в пакеті, але твердо вирішила, що спочатку закінчу всі справи, а вже потім подивлюсь подарунки. От тільки Нік вирішив інакше. Повечерявши, вибіг в коридор та почав пхати руду морду у пакет, голосно нявкаючи.

- Добре, Нік, вмовив.

Я сіла в крісло, вмостившись зручніше, та почала роздивлятись. Перше, що впало в очі, велика коробка шоколадних цукерок і пакет з мандаринами.

В голову прийшла смішна думка, що Миколай трохи наплутав дати, але все одно приємно! Далі був дістаний плюшевий ведмедик, з м’яким сердечком в лапках, а потім загадкова коробка. Я відкрила кришку розгорнула тонкий папір і мені перехопило подих: всередині лежала дуже гарна лялька. Вона дивилася на мене сумними блакитними очима з-під довгих чорних вій, голова була вкрита довгим кучерявим рудим волоссям, а в руках вона тримала конверт. Справжній невеличкий паперовий конверт з крафтового паперу. Я обережно взяла його в руки та прочитала напис «Щастя».

Емоції переповнили настільки, що на очі одразу навернулися сльози. Всі мої заповітні бажання в одному подарунковому пакеті. Звісно, це не диво. Просто хтось прочитав мого листа і вирішив здійснити мої бажання. Це очевидно, але все одно настільки неочікувано та приємно, що емоції переповнюють.

Обережно я відкрила конверт та розгорнула вкладений папірець. Літери почали розпливатися одразу, як тільки я пробіглась по тексту. Голосно схлипнула, витерла сльози та пильно вчиталася.

«Дорога, Ніко!

Вперше в житті я відчув, що більше не належу сам собі. Я не поет, але впевнено можу сказати, що тепер мені важко дихати без тебе. Я закохався в тебе в той момент, коли під час прогулянки перед сном твій літачок впав прямо під мої ноги. Я розгорнув його з простої цікавості, але випадково потрапив у безмежний всесвіт іншої людини. Твій всесвіт.

Він сповнений дитячого болю, нездійснених сподівань та розчарувань, але водночас між рядків я прочитав тебе – щиру, добру та самовіддану дівчину, здатну не тільки любити всім серцем, а й на самопожертву заради тих, хто дуже потребує дива. А ті діти дійсно його потребують, я це знаю, як ніхто інший.

Прочитавши лист, мені теж хотілось навчитись робити дива для інших, тож вранці я знайшов котячий притулок і вирішив не гаяти час, одразу поїхати за першим дивом для тебе. Тоді в ліфті я вперше зустрів тебе. Ти була трохи знервованою, але все одно дуже вродливою. Я тільки запевнився в тому, що роблю все правильно, ти дійсно достойна того, щоб здійснити для тебе диво.

Ввечері цілу годину я чергував з котом під твоїми дверима. Просто віддати його було б не цікаво, тож довелося заспокоювати та запевнювати пухнастика, що все буде добре. Він повірив мені та поводився чемно до самого твого повернення, ніби розумів, що попереду на нього чекають любов та домашній затишок. Так у тебе з’явився Нік насправді та я впевнений, що саме він є тим котом, якого ти так довго чекала».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍