Сафо Мелі - Лист (не)святому Миколаю, Сафо Мелі

Кожен з нас вірить у дива. Хтось загадує бажання у Новорічну ніч, хтось просить допомоги у вищих сил, а я викладаю свої бажання у листах до Святого Миколая. Вісімнадцять бажань, жодне з яких не здійснилося. І ось дев'ятнадцятий лист, без жодної надії та віри в те, що він колись достукається серця старенького Миколая. Я випустила його літачком просто у вікно, зробила крок у доросле життя та звільнилася від дитячої наївності. Але хто ж знав, що Миколай таки існує...

Частина 1

"Дорогий, Миколаю!

Кожна дитина пише тобі листа, то щиро вірить, що бажання обов’язково здійсниться. Хтось бажає отримати нову машинку на радіокеруванні, хтось білого ведмедика або гарну ляльку. Є діти, які мріють про справжні дива: щоб нові батьки їх забрали з дитбудинку додому, або щоб сестричка скоріше одужала. А є більш сучасні: вони замовляють тобі картки для «Роблокса» або ліцензійний «Майнкрафт» під ялинку. Я знаю, бо вже деякий час працюю твоєю секретаркою, хоча ти й не в курсі. Просто вже третій рік поспіль ми з колегами трохи тобі допомагаємо, збираємо кошти та виконуємо бажання дітей, листи яких ти не отримав.

Я давно вже не дитина, мені 25 років. За своє життя я написала тобі 18 листів, але жодне моє бажання ти не здійснив. Я - саме та дівчина, яку ти добряче навчив: ми здатні робити дива власними руками.

Спочатку, як і всі, я мріяла про нові іграшки. Пізніше, вже у шкільному віці просила у тебе нову книгу, але щоразу отримувала під подушку п’ять шоколадних цукерок і мандаринку. Я розумію, що моя мама просто не мала грошей, аби здійснити мої бажання, а я щиро вірила, що ти існуєш і колись обов’язково прочитаєш мого листа. Просто тобі надходить занадто багато бажань і ти не встигаєш виконати всі. Або мій лист загубився на Укрпошті. Таке теж буває, моя мама розповідала.

А потім вона поїхала. Лишила мене зі старою бабусею, а сама подалася у далеку Португалію, шукати заробітку. Я вірила в те, що за рік вона повернеться, як і обіцяла, проте цього не сталося. Тоді мої різдвяні бажання змінилися. Єдине, про що я мріяла, щоб моя мама повернулася та завжди була поруч.

Тоді ти знову мене проігнорував, чи знову підвела Укрпошта…

У свої шістнадцять я перестала її чекати. Вона жодного разу не приїхала. Лише телефонні дзвінки на свята та нескінченні обіцянки, яким я вже не вірила.

Та чи вбило це мою віру у тебе? Ні! Просто знову змінилися мої бажання. Цього разу я мріяла про кота. Рудого, як я сама, пухнастого, з величезними добрими очиськами та довгими вусами. Тепер, доросла, я вже розумію, що мені просто не вистачало тепла та ніжності. Стара бабуся так і не змогла замінити мені маму, весь час сварилася та ворочала, що донька їй все життя спокою не давала, а на старості ще й онуку на шию повісила. Друзів у мене не було, бо з рудою дівчинкою з в величезних окулярах дружити дуже соромно. Так я й росла в повній самотності, мріяла про кота й кілька років поспіль просила його у своїх листах до тебе.

Вісімнадцять. Баби не стало і я лишилася взагалі одна. Мати не приїхала навіть на похорон. Надіслала гроші, яких ледь вистачило, аби віддячити старій людині за те, що я не опинилась на вулиці. Перед смертю старенька переписала на мене свою маленьку квартирку, перепросила за все і, помолившись, відійшла до інших світів.

Я сиділа й дивилась на чистий листок паперу, довго не могла сформулювати своє тогорічне бажання. Все, чого мені хотілося, це просто вижити. Утриматись в університеті, щоб таки здобути освіту, почати заробляти собі на життя… І раптом я згадала старий анекдот: «Хочеш виграти в лотерею, купи хоча б білет». Ніхто й нічого не робитиме за мене, тож, замість того, щоб мріяти, треба хоча б почати щось робити. Того року я повірила в себе та попросила у тебе лише п'ять цукерок і мандаринку, але і їх ти не знайшов для мене.

Потім шість років поспіль я просила у тебе щастя. Простого такого, жіночого. Щоб більше ніколи не повертатися у глухі холодні стіни, у власну самотність. Щоб ти дав мені чоловіче плече, в яке я зможу тикнутися носом, вдихнути терпкий аромат і засинати у міцних обіймах коханого. Укрпошта тоді змінила лого і слоган. "Здатна дивувати" кричала вона всюди. Це дійсно так. Коли нам надходить позаторішній лист від смертельно хворої дитини, я дійсно дивуюсь. І, хочу або не хочу, знову вірю, що мої листи до тебе просто десь загубилися.

Минулого року я дізналась адресу твоєї резиденції. Купила яскравий конверт, щоб ти помітив його у купі інших листів, написала бажання і надіслала вже Новою Поштою. За три дні я сміялася вголос: моя посилка зависла на великому терміналі. Її довго шукали, але зрештою дівчина з гарячої лінії повідомила, що мій лист загубили. Замість простого жіночого щастя я отримала двісті гривень компенсації. На всю суму купила цукерок і мандаринок і роздала сусідським дітям. Просто так. Нехай хоча б хтось буде трошки щасливий.

Цьогоріч, любий Миколайчику, я знову була чемною дівчинкою. Я здійснила деякі свої мрії. Здобула другу вищу освіту. Диплом з відзнакою дався не легко, але я впоралась. Влітку злітала в Португалію, побачила маму та познайомилась з двома молодшими братами. Навіть змогла пробачити її, побачивши постарілі, але щасливі очі. Ще досягла підвищення на роботі, купила собі ведмедика, ляльку і книжку. Зняла брекети та навчилася влучно штрикати лінзами в очі. Серед нейздіснених бажань залишилися лише кіт і щастя. Але і з цим я впораюсь, Миколаю. Колись. Без тебе.

Я більше не писатиму тобі ніколи, бо я більше у тебе не вірю. Ти ніякий не святий і не чудотворець, якщо за двадцять п'ять років не зміг виконати жодного бажаннячка простої рудої кучерявки. А цукерки та мандарини... вони вже чекають ранку під моєю подушкою."

Я довго дивилася на списані листки паперу. Літери розпливалися, потім знову набирали різкості. Цей лист вже не містить жодних бажань, віри у дива та сподівань, що колись він буде прочитаний адресатом. Відправляти його немає жодного сенсу. Це, скоріше, спроба виговоритись, звільнити душу і серце, щоб зранку, напившись Діазоліну (бо у мене алергія на шоколад і мандарини), розпочати нове життя.

Я відчинила вікно у столичну морозну ніч, заплющила очі, вдихнула на повні груди свіжого повітря і посміхнулася.

Склавши листки паперу у літачок, я замахнулася і що було сили відправила його у вільний політ.

Літачки мені ніколи не вдавалися: робили мертву петлю, кілька бочок і, втративши свої аеродинамічні сили (або не маючи їх з самого початку), били носом у землю. Цей же літачок, складений з кількох листків, досить важкий, одразу взяв прямий курс і, помахавши мені на прощання крилом, зник у вирі сніжинок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍