Сафо Мелі - Лист (не)святому Миколаю, Сафо Мелі

- Ніко, ти чуєш, що я питаю?

Я відриваю очі від мандаринки й обертаюсь до своєї колеги.

- А? Що, Олю, вибач.

- Ти якась дуже дивна сьогодні. Я питала тебе, чи можеш ти з'їздити в онкоцентр? Потрібно забрати підписані акти, щоб бухгалтерія могла закрити квартал вчасно.

- Так, звісно.

Я навіть зраділа тому, що з'явилась можливість вийти на свіже повітря та трохи розвіятись.

Полишивши машину біля роботи, забігла в метро й вже за пів години дісталася до лікарні. Піднялася сходами на другий поверх, пройшла повз двері дитячого відділення, де ми організовували святкове привітання "від Миколайчика", і посмішка сама осяяла моє обличчя. Ось за що я обожнюю свою роботу! За щасливі дитячі посмішки та оченятка! Попри біль та страждання маленькі янголятка все одно вірять в чудеса, які ми створюємо.

В кишені завібрував телефон. Діставши його, поглянула на екран і здивувалась: телефонувала мама.

- Привіт, сонечко! Як твої справи?

- Привіт! Все добре. А ваші як?

Розмовляючи, я піднялася ще на один поверх вище та відійшла до вікна, щоб не заважати перехожим.

- О, у нас все чудово! Діти з нетерпінням чекають Різдва! Я тому і телефоную, Ніко! Хлопці забажали, щоб ти приїхала до нас! Ми оплатимо переліт...

Щось неприємне почало дряпати всередині. У них все чудово. Без мене. І ніхто знову не питає, чи бажаю чогось я.

- Дякую, мамо, але я не приїду. У мене лише два вихідних, а потім знову робота. Новий рік. У нас багато благодійних заходів, свят і вистав, тож...

- Нікочко, візьми додаткові вихідні, прошу! Ми всі дуже скучили, ти нам дуже потрібна!

Почувши ці такі довгоочікувані слова, моє серце заходилось у шаленому ритмі. Я замружилась, вбираючи ніби губка, голос мами. Розвернулася спиною до вікна і тільки тоді розплющила очі.

З одного з відділень вийшов до болю знайомий чоловік з дорожньою сумкою в руці та почав спускатися сходами.

- Мамо, я передзвоню... Миколо!

На секунду він завмер і озирнувся. Здивувався, побачивши мене, а потім спохмурнів і побіг далі.