Сафо Мелі - Лист (не)святому Миколаю, Сафо Мелі

Частина 3

Я дивилася в його очі й ловила себе на думці, що вперше бачу стільки доброти у погляді. Говорити з ним було цікаво. Микола розповідав кумедні історії зі свого життя, про свою роботу, про молодшого брата, і мені було так тепло на душі, ніби я знаю його тисячу років і не маю нікого ближчого за нього.

Кіт, наївшись, мирно спав на моїх колінах. Я вирішила назвати його Ніком. Звісно, не на свою честь і не на честь нового сусіда, а на честь Святого Миколая, який нарешті здійснив моє бажання.

Настінний годинник вже давно натякав, що пристойний час для вечері вийшов, і я подумки благала його зупинитись, зачекати ще трохи. Цей вечір видався трохи дивним, дуже незвичним, але безмежно приємним і навіть якимсь чарівним.

- О, вже зовсім пізно. - ніби вловивши мої думки, схопився Микола. - Час так швидко пролетів. Дякую вам, Ніко, за вечерю та приємну компанію.

- І я вам дякую, Миколо! І за допомогу, і за вечір, і за цікаві історії.

- Бережи свою хазяйку, Нік!

Чоловік почесав сонного кота за вушком і той одразу муркнув у відповідь, ніби зрозумів дані настанови. Ми з Миколою засміялися, але раптом зустрілись поглядами та завмерли.

Якби ми не були знайомі лише кілька годин та нас не розділяли пів метра відстані та кіт, він неодмінно наважився б на поцілунок. В серці з'явився приємний трепіт, але одразу розвіявся: ніжність в погляді чоловіка зникла, натомість з'явився глибокий жаль.

- Якби не обставини, я б залюбки запросив вас на побачення, Ніко...

На мить я перестала дихати, подумки схрестивши пальці, от тільки по інтонації відчувала, що далі прозвучить "але".

- Я майже завершив свої справи у місті та мушу вертатися додому. - якось виправдовуючись вимовив Микола.

- Хіба ви не переїхали в наш будинок? - здивувалась я.

- Що? Ні! Я орендував цю квартиру, доки був у відрядженні, майже місяць.

Місяць... Він був поряд стільки часу, але зустрілися ми в останній день за класикою драматичного жанру. Як прикро.

Микола здається вловив мій сум, знову подивився в очі та затримав погляд.

- Ще раз дякую вам, Ніко. Прощавайте.

Я зачинила за ним двері й одразу припала оком до дверного вічка. Микола зробив крок і зупинився, опустивши голову, ніби розмірковував над чимось дуже серйозним і важким, але не пройшло пів хвилини, як він все ж таки пішов до сходів.

Так дивно. Не "добраніч", не "до побачення", а саме "прощавайте", тобто назавжди. Навіть не запитав мій номер телефону...

Ох і дурненька ж я. Всього кілька годин знайома з чоловіком, а вже вигадала собі бозна-що. Може, йому просто сумно було одному сидіти у чужій квартирі, от і погодився на вечерю. І які такі обставини? Можливо, там, вдома, його чекає дівчина?

Про це думати було неприємно, хоча це цілком могло виявитись правдою. Тяжко зітхнула, відганяючи від себе серпанок останніх подій, і міцніше обійняла кота.

- Ти ж тепер від мене не підеш, правда?

- Мурр! - відповів рудик і ніжно потерся головою по моєму підборіддю.

- От і чудово. Будемо жити щасливо разом. Нік і Ніка.

Вранці я прокинулась розбитою. Спочатку не могла заснути, бо з думок ніяк не йшов Микола, а потім Нік вирішив влаштувати нічний "тигидик", досліджуючи свою нову територію.

Поглянула в бік крісла: він так мило спить, скрутившись клубочком.

- Бешкетник. - пробурмотіла пошепки. - Тобі добре, будеш спати весь день, а мені працювати.

За годину я вийшла з квартири та, зачинивши за собою двері, натиснула на кнопку виклику ліфта. Сьогодні я не спізнювалась, тому ніяк не зреагувала, коли кабінка проїхала повз мій поверх вище. Проте здивувалась, коли двері відчинились переді мною, а всередині стояв Микола.

- Доброго ранку. - чемно посміхнулась я та зніяковіла, не знаючи, як поводитись.

Очі чоловіка блиснули радісним вогником і швидко згасли, перехопивши мій погляд, спрямований на велику дорожню сумку.

- Вже їдете? - бадьорим голосом запитала я очевидне, щоб уникнути зайвої незручної паузи.

- Так. Вирішу кілька питань і одразу на вокзал.

- Що ж, бажаю вам успіху! І з прийдешніми святами!

Двері ліфта знову відчинилися і, не чекаючи відповіді та уникаючи його погляду, я вийшла.

- Ніко?

Подих чомусь одразу перехопило. Невже все ж таки наважиться попросити мій номер чи сказати щось таке, що подарує мені якусь надію?

- Що?

Обернувшись я побачила на його долоні мандаринку.

- Щоб ваш день був гарним!

- Дякую. – посміхнувшись, я дістала з кишені шоколадну цукерку і простягнула у відповідь.

- Ваш теж нехай буде гарним, Миколо!

Короткий дотик його шкіри та чоловічі пальці стискаються, затримуючи мою долоню. Здається, що повітря між нами спалахує тисячами іскор. Він тягне мене до себе, занурюється пальцями у мої кучері та торкається моїх губ своїми. Так жадано і ніжно водночас, що я ледь не втрачаю рівновагу. Його руки втримують мене, але момент втрачено. Ще мить я відчуваю шкірою його гаряче дихання, доки він притискається до мого чола своїм, а потім розвертається та швидкими кроками йде.

Мені стає дуже холодно. Гірка грудка, що застрягла в горлі, не дає нормально дихати. Сльози застилають очі, розмиваючи постать Миколи, що вже виходить у яскраве світло вулиці, щоб назавжди зникнути.

Пізніше я сиділа за своїм робочим столом та невідривно дивилась на мандаринку перед собою. На губах досі чітко відчувався поцілунок, а перед очима стояв болісний погляд Миколи, яким він подивився на мене перед тим, як піти.

Я з усіх сил намагалась дати якесь пояснення всьому, що відбулося, але не могла. Не виходило навіть пояснити собі, як так сталося, що за кілька годин спілкування цей чоловік став настільки важливим для мене. Настільки потрібним, що стає важко дихати від думки, що він поїхав.

Ще менше піддавалася поясненням його поведінка. Микола відчуває те саме, що і я, але, нічого не пояснюючи, їде. Ніби спалює всі мости, навмисне не даючи жодної надії нам обом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍