Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

4

Залиш мене в спокої!!!

© Варвара Любомирова

Mr Бойка: Завтра після пар ти моя.

Викладач продовжує говорити. А я сиджу і задихаюся. Серце несамовито стукає в горлі. Мене кидає то в жар, то в холод. Руки розбиває сильне тремтіння. Насилу вдається контролювати інші частини тіла. Напружено тримаю спину. По ній уже збігають крапельки поту.

Екран телефону гасне. Але повідомлення Кирила незмінно стоїть перед очима. Здається навіть, що я чую, як він особисто вимовляє цю нахабну заяву.

- Усе нормально? - окликає мене однокурсниця.

Я не можу згадати її імені. Однак, якимось чином, саме це питання змушує мене повернутися в реальність і поступово заспокоїтися.

Не поїду. Ні, не поїду. Нікуди з ним не поїду.

"Обчислювані функції, розв'язні та перечислюванні множини" очікувано проходять повз мене. Як не намагаюся вникати, виходить лише бути присутньою. Голова забита марними думками. Розумію це, але викинути всю цю кашу з голови не виходить.

- Що з тобою? - запитує Чарушин після занять, щойно ми сідаємо в його машину.

Так, напевно, я виглядаю нервовою. Третю перерву поспіль шукаю очима Бойка. Кілька годин тому уявила, що підійду до нього і ще раз спокійно повідомлю - ніякого боргу бути не може. Півроку минуло! Ми все вирішили. Я нічого йому не винна.

Уявити уявила, але Кирила ніде немає. Стикаюся з хлопцями з його групи кілька разів - його серед них немає. Усі ці ненормальні друзі зведеного братика - Шатохін, Фільфіневич, Георгієв - дивляться на мене, як на експонат виставки. Тільки мені, чесно кажучи, зараз все одно.

- Бойко згадав нашу стару суперечку, - перериваюся, щоб ковтнути повітря. Погляд Артема стає стурбованим. - Я тоді мала провести з ним тридцять три повні доби протягом року. Віддала тільки чотири до того, як... - видихаю схвильовано. - Ну, загалом, він вирішив, що я маю провести з ним ще двадцять дев'ять. Точніше, вже тридцять! Ще один день він мені накинув, коли я сказала, що просто сьогодні не зможу з ним зустрітися. Уявляєш? Як же бісить, що він думає, ніби я йому винна! Я, звісно, сама це тоді придумала... І обіцяла йому... - починаю запинатися. - Але це було тоді! Я ще не знала, який він. Не підозрювала, що здатний на такі вчинки...

"Не мала до нього почуттів...", - підкидає мені мозок найголовніший аргумент.

Чарушину я його, звісно ж, не озвучую.

- Я порозмовляю з ним, - стримано реагує на мій емоційний виплеск Артем. - Тільки щодо "здатний на такі вчинки", - повторює задумливо. - Ми ніколи це не обговорювали... - рідко йому доводиться добирати слова, але зараз саме так і відбувається. - Ти ж не думаєш, що Кір знав про те, що Довлатова збирається зробити?

- Ні... - тихо відгукуюся я. - Звісно, не думаю, - повторюю вже впевненіше.

- Він, безумовно, мудак. Але перед іншими тебе завжди захищав. І в той момент хвилювався... Дуже сильно хвилювався, поки ти перебувала в операційній.

- Ні, я не про це! - поспішно зупиняю Артема. - Я... Розумієш... Напередодні між мною і Бойком була близькість, - випалюю і дико червонію. Нікому в цьому не зізнавалася. Навіть дівчаткам. А зараз... Більше не можу тримати в собі. - Того вечора він поводився дуже дивно, але мені здавалося, що все по-справжньому...

Чарушин якось нервово тягне носом повітря і примружується.

- Ви переспали?

Я червонію ще густіше. Принаймні, так відчувається. Щоки буквально горять.

- Не зовсім... Майже... Формально ні... Ми... У нас було майже все, але не все... - мямлю я, задихаючись.

Ну, не можу ж я йому розповісти, що саме робив зі мною Кирило. Я б і самій собі це не озвучила! Зараз згадую, і всередині все згортає тремтінням. Після Бойка незайманою мене можна вважати суто з медичної точки зору.

- Я зрозумів, - спокійно киває Артем, ніби й справді все, що треба, уявив.

І я ніяковію ще сильніше.

- А потім там, на набережній, Кирило сказав, що вже тоді знав про обман, - випалюю, щоб швидше переключитися на комфортнішу тему. - Та ти й сам усе чув. Виходить, Бойко грав зі мною! Спеціально привіз у ту квартиру. Навмисно заподіяв біль. Я його зневажаю! Бачити не хочу! Не те що проводити стільки часу разом! - закінчую на підвищених тонах.

Пульс дурманно стукає у скронях і створює в голові оглушливий гул. Доводиться кілька разів повільно вдихнути і так само повільно видихнути, щоб якось нормалізувати легеневу вентиляцію і вирівняти інші показники.

- Я порозмовляю з ним, - повторює Чарушин і заводить двигун.

До дому мовчимо. Перекидаємося парою нічого не значущих фраз і на тому все. Напевно, і в нього, і в мене занадто багато думок у голові. Коли машина зупиняється перед нашим під'їздом, вискакую. Забуваю навіть попрощатися, хоча ще вранці планувала запросити Чару на каву. Різко розвернувшись, повертаюся. Змушую себе посміхнутися.

- Дякую, що підкинув. До завтра! Бувай.

Артем киває, затримує на мені погляд і, нарешті, їде.

Вдома мені стає ще гірше. У порожніх стінах і гнітючій тиші в голову лізуть зовсім невеселі думки. Божевільні! Кілька разів я сама себе примудряюся присоромити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍