Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

святкування відбудеться просто на території його нової ділянки, й зателефонував кільком своїм друзям, запрошуючи їх приєднатися. Вони їхали вечірнім містом, і рябі вогні стрибали на віконця й змішувалися між собою, немов у калейдоскопі. Доволі швидко Валєра довіз їх до своєї ділянки — вона виявилася неподалік від добре знайомого тепер Сашці місця на кільцевій — і зупинив машину біля зачинених темних воріт. Легко минувши цей умовний для нового власника кордон, вони пройшли на неосвітлену територію будівництва із застиглими масивними тілами бетономішалок і за низкою робочих фургончиків дісталися скромної обскубаної галявини з білим пЛастиковим столом і кількома стільцями.

— Хо-олодно тут, — кокетливо зауважила Марина, погладивши долонею спинку одного зі стільців, щедро перебинтованого ізолентою.

— Сейчас будет жарко, — впевнено пообіцяв їй Валера. І справді, вже за п’ять хвилин з’явилися його друзі, як двоє з погрібця, і негайно почали викладати на стіл горілку, коньяк, різані сир і шинку та інші гостинці.

Сашка невпевнено присіла за стіл, соромлячись зайвий раз підняти очі на нових знайомих, але вони їй це легко вибачили, майже не помітивши її присутності. Марина ж, яка своєю рано сформованою жіночою чуйкою одразу точно відзначила виняткову увагу всіх присутніх до себе, голосно жартувала, сміялася, охоче додавала організму алкоголю і, лише зрідка згадуючи про свою понуру подругу, обдаровувала її крихтами свого відчайдушного настрою. Сашка пила горілку з соком, ховала свої великі долоні під столом, весь час мовчала і знову мучилася неприємною думкою, яка так міцно захопила її ще в кафе. Десь за годину, знемігшись таки відігнати це від себе, вона дочекалася годящого моменту і тихенько сказала Марині у вухо:

— А ти не могла б мені дати… в борг… у тебе ж є.

— Що є? — не зрозуміла Марина.

— Ну, гроші, - дерев’яним голосом пояснила Сашка. Марина звузила очі, помовчала трохи і голосно сказала: — Я і так тебе вічно годую.

— Да, да, сладенькая, — невідомо до чого сказав Валера, погладжуючи її коліно.

Сашка вражено й кривувато посміхнулася і почала якось по-дурному стискати й розтискати пластиковий стаканчик у своїй долоні.

— Але ж ми разом… — сказала вона й осіклася.

— Ра-азом? — неочікувано розсердилася і перекривила її Марина. — Бля, хто ти, і хто я?! Разом!

Ті, кому не дісталося жодного її коліна, звісно, нічого не зрозуміли з цього діалогу, але про всяк випадок розсміялися.

Сашка трохи посиділа мовчки, й раптом відсторонено, ніби у фільмі, побачила власні закоцюблі руки, які почали звільняти великі ґудзики з тісних ворсистих щілин. «Що я роблю?» — подумала вона мимоволі, але вже піднялася і знову побачила дещо збоку стілець, який розхитано чвакнув під вагою пальта тьоті Тані. «Не починай», — незадоволено протягнула Марина з явною погрозою, але одразу розчинилася в тумані. Сашка, акуратно поклавши шапку й сумочку на стіл, розвернулася й пішла. «Ну і вали! Гайтавер! Кончена…» — понісся їй у спину істеричний вигук, але вже за мить вона нічого не чула і прямувала, наче впевнений лунатик, до не зачинених — на її щастя — воріт.

Було дуже пізно. Сашка йшла десь із годину пішки, впізнаючи віддаленими закутками свідомості якісь фрагменти дороги й поступово вирулюючи у правильному напрямку. Нічний колючий вітерець наскрізь прошивав її слизьку синтетичну блузочку, але вона зовсім не відчувала холоду. Вся очевидність щойно пережитих подій набухла в її потилиці знайомою чорною дірою, яка з’явилася шість років тому і вже ніяк не заростала шкоринкою часу, а лише періодами ховалася під тонкою обманливою плівкою звичайних буднів.

Вона прекрасно пам’ятала той день, коли відчула цю діру вперше: бабця тоді посадила Сашку на коліна й заходилася тонко підвивати. «Померла твоя мамка, лишила нас самих», — заголосила вона прямо до онуччиної маківки, і Сашка миттю відчула безкінечну прірву незворотності у власній голові — хоча, певно, і тепер не змогла б цього пояснити. Зради переслідували її все життя, починаючи з того дня, коли холодна мовчазна мама лягла до присипаної снігом землі назавжди, не залишивши Саш- ці тут, нагорі, геть нічого з того, що тепер їй було так потрібне. «Нічого, більше нічого не буде. Марини не буде, тьоті Тані не буде, нічого не буде», — шепотіла вона помертвілими губами до темряви, що час від часу озивалася голосами машин, власники яких ліниво сигналили здоровенній шафоподібній фігурі.

Завернувши до темного безлюдного двору і вже майже діставшись свого під’їзду, Сашка раптом почула якийсь порух у палісадничку й машинально розвернулася на звук. Із-під розлогої липи сіпнулася неясно знайома постать з маленькою каністрою в руці й завмерла у затінку під стіною. «Люба!» — вибухнула в Сашчиній важкій голові здогадка, й вона зіщулилася від цієї останньої краплі.

Тут, під їхніми вікнами, скільки Сашка себе пам’ятала, височіли кілька дерев — їх колись, дуже давно, ще до її народження, посадила мама. За гірким усміхом долі вдячні клени й липи Сашчину маму пережили, але рік тому пишні крони почали одночасно набрякати пухлинами омели, й невдовзі було вже нестерпно дивитися на уражене і спотворене їхнє гілля. У дворі подейкували про містичний підтекст такого всихання, але серед версій різного характеру траплялися й прозаїчніші: дехто вважав, що хвороба дерев могла бути спричиненою підливанням бензину чи іншої гидоти під їхнє коріння, і неявно натякали на тих мешканців будинку, чиї вікна влітку затемнювалися густим листям. Так чи інакше, ніхто нічого не бачив, тож така вірогідна версія зависла в повітрі. Але місяць тому, в якійсь із чергових сутичок бабці з Любою, остання серед різних красномовних обіцянок на адресу супротивниці вигукнула й те, що згноїть ті «грьобані липи» в одній ямі з бабчиною «грьобаною сім’єю». Тоді Сашка її слова пропустила повз вуха, але тепер, тепер…

Вона закричала страшним голосом і кинулася через маленьку огорожку палісадника, не розбираючи дороги. Люба злякано пискнула, кинула каністру й метнулася вбік, але Сашка легко її наздогнала й навалилася на втікачку всім своїм ведмежим тілом. Вона била її так, як нікого й ніколи в житті, зминаючи своїми залізними кулаками все без розбору до найстрашнішого хрускоту — живого тіла; гарчала, втоптувала Любу ногами в землю, немов якийсь предмет, відчуваючи тільки, як чорна діра б’ється збудженими живчиками тепер уже у здавлених скронях. Лише тоді, коли у дзвінкій тиші Сашка нарешті усвідомила, що Люба замовкла, її обличчя зсудомило, й вона зупинилася.

Десь удалині загавкав собака, але швиденько притих, і все знову стало мовчазним і нерухомим. Сонний будинок, як і раніше, розмірено дихав, легко озиваючись тремтінням шибок на останні дрижаки прилеглої