Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

ненароком обдавали бризками цю сумнівну мізансцену. Так вони простояли хвилин сорок, посутеніло й Сашка добряче замерзла. Аж тут біля Марини нарешті загальмував брудний легковик. «Почалося», — подумала Сашка й спробувала прийняти поважну позу. Марина тим часом уже вела ділову бесіду через прочинене віконце, фамільярно обпершись на дверцята машини. Час від часу якісь уривки розмови крізь гамір жвавої траси долинали до Сашчиних вух. «І всі ж бачать», — тоскно міркувала вона, опускаючи обличчя все нижче — до запаху тьоті Тані, схованого в комірі її пальто. «Шо?.. Ага… Двісті… Ну, ладушки… Тільки я спочатку мамкє віддам», — нарешті видала Марина сигнальну фразу, недбало взяла купюру й манірною ходою рушила до Сашки. Десь за метр від неї вона зробила страшні круглі очі й прошепотіла самими губами: «Погнали!». І вони погнали.

Так швидко Сашка не бігала, мабуть, ніколи в житті. Громіздке пальто плуталося в ногах, шапка весь час спадала на очі, сумочка перекручувалася й заважала, десь позаду важко дихала Марина, загрузаючи підборами у в’язкій твані, а здалеку в спини їм бив натхненний багатоповерховий мат. Забризкані грязюкою, перелякані, вони летіли вздовж траси, сподіваючись тільки на те, що машина вже ніяк не зможе тут розвернутися і їх наздогнати, а сам водій прогавив той момент, коли можна було за ними вискочити. Панічний страх не дозволив їм стишити швидкість, аж доки, добігши до будинків і довго петляючи їхніми дворами, вони нарешті не заховалися до якогось незачинено- го під’їзду. Хвилин десять дівчата лише мовчали та важко хапали повітря, тримаючись за боки й обережно визираючи з маленького віконця надвір. Усе було тихо. Марина першою обм’якла, помахала двохсоткою і, підкуривши сигарету, простягнула її Сашці. «Гуляєм?» — не без гордості спитала вона.

У доречно демократичному для їхнього гуляння кафе було лише кілька відвідувачів. Сашка розстібнула пальто, обережно присіла за стіл і відчула, як тепло залоскотало їй щоки. Співучасниця щойно скоєного злочину замовила горілку й салат, загомоніла, закурила, почала сміятися й коментувати музичні кліпи, що мерехтіли на екрані маленького телевізора. Сашка зупинила погляд на переплетінні візерунків клейончастої скатерки й нарешті відчула щось схоже на полегшення.

Досі вона страшенно боялася ігор з реальною небезпекою. Чи не єдиною її крадіжкою до сьогодні була та булочка з сиром, яку вона колись несвідомо поцупила в гастрономі вдвох із такою ж п’ятирічною, як і тодішня Сашка, сусідкою. Нагулявшись у дворі, вони вирішили пройтися в магазині між полиць із макаронними й хлібобулочними виробами, взяли собі по ватрушці й тихцем звідтіля щезли. Ця історія, певно, нічим особливим не закінчилася б, якби Сашка не принесла недогризок додому.

— Хто тебе пригостив булочкою? — мимохідь поцікавилася мама, яка тоді ще була жива і навіть здорова.

— Я взяла її в хлібному, — зізналася Сашка.

Мама вся побіліла, схопила її під пахву й понесла вибачатися до магазину. Насмішкуваті очі здивованої продавщиці, яка дивилася на неї згори вниз у той час, як Сашка лопотала «вибачте», навіть не силкуючись вирватися з маминої міцної хватки, вона запам’ятала назавжди як одну з найбільших своїх поразок. Спантеличено усвідомивши, що ту ватрушку вона, виявляється, вкрала, Сашка заразом дійшла ще й іншого висновку: робити це можна лише тоді, коли немає ніякої можливості попастися на гарячому. Оскільки ж такі шанси були очевидними завжди, вона й не рипалася. На відміну від неї, більшість знайомих крутилась, як могла. Приміром, Сашка достеменно знала, що пацани з її двору розводять на гроші малоліток та зовсім немічних дідків і ніколи не проґавлять нагоди розжитися тим, що погано лежить, особливо, якщо це кабелі на заводах, котрі здаються потім як «цвєтмєт», або збережені по чужих підвалах старі телевізори, з яких викручуються конденсатори на продаж циганам. Сама ж вона ніколи на це не зважувалася, хоча й досадливо усвідомлювала час від часу, якою приємною альтернативою її стоянню на ринку могли б стати такі швидкі гроші. Сьогодні ж вони з Мариною так явно пробіглися самісінькою крайкою леза, навіть не подряпавшись, що Сашка відчувала тепер складну суміш жаху, захвату й невпевненості в реальності того, що відбулося півгодини тому.

Офіціантка принесла замовлення. Незвична до міцного алкоголю Сашка перехилила п’ятдесят грам, миттєво сп’яніла, і її! одразу здалося, що легкий гомін по кутках кафешної темряви, й запах свіжої капусти, й власне обважніле тіло, й навіть збуджена Марина, яка чомусь вимагала караоке в офіціантки, нарешті стали зовсім неістотними. Гарячий спокій розлився по руках і ногах, добігаючи навіть до кінчиків підмерзлих пальців, аж раптом десь в її потилиці виросло запитальне темне слово «пакет», і Сашка вмить протверезіла.

— Пакет, — сказала вона вголос і схопилася за голову.

— Який пакет? — засміялася п’яненька Марина.

— Пакет зі смоктачками. Я не знаю, де він.

— Ну, — протягнула Марина, не відриваючи погляду від екрану телевізора, — і я не знаю, де він.

Сашка підхопилася й почала стрімко застібати пальто.

— Ти куда? — здивувалася Марина.

— Піду пошукаю.

— Слухай, ти заманала зі своїм пакетом.

— Баба мене приб’є, - сказала Сашка, повернувшись за стіл.

— Хєрово, — з серйозним виглядом відповіла Марина і знову прилипла поглядом до телевізора.

Так вони просиділи мовчки хвилин десять, і розпаленіла від горілки та пережитих емоцій Сашка відчула наближення якоїсь дивної думки. «Я не буду, не буду думати про це», — попросила вона себе, але нб встигла зупинитися й подумала, від чого все навколо загострилося, неначе хтось підкрутив рівень звуку та яскравості в її голові, не потурбувавшись спитати дозволу. Офіціантка понесла на сусідній столик запечену рибу, й запах гарячої страви вдарив Сашці в лице, аж занудило. Вона напружено крутила в руках сумочку тьоті Тані, поки ще через три кліпи до них із Мариною підсів мужичок у чорній куртці й білих джинсах.

Низенький, миршавий, із кривим носом і шерстистими руками, він поводився дуже впевнено, недбало замовивши на їхній столик пляшку коньяку і фрукти. Марина ожила, забула про улюблений музичний канал і защебетала. Хвилин за двадцять з’ясувалося, що у Валери (так звали мужичка) сьогодні був особливий день: кілька годин тому він підписав угоду з купівлі ділянки, яку планував використати під безпрограшне будівництво.

— Ну шо, девочки, поехали… Отпразднуем, — діловито сказав Валера, звертаючись, власне, лише до Марини, й демонстративно вклав купюру до пластикової книжечки з принесеним їм рахунком. Марина, не довго вагаючись, застібнула куртку та продефілювала прихоро- шитися перед дзеркалом біля виходу з кафе.

— Може, не поїдем? — потягнулася за нею хвостиком Сашка.

— Не сси, — сухо сказала Марина і з рішучим виглядом вийшла надвір.

Уже в машині Валєра повідомив, що