Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

траси. І лише Сашчин плач та ожилий сніг, що почав несподівано роїтися в повітрі, тривожили цей фіолетовий нічний спокій.

Вона плакала, і сльози струменіли тоненькими цівками з підборіддя на Любину заквецяну кров’ю й землею куртку, а тяжко хворі дерева над нею погойдувалися чорними тілами, неначе перешіптуючись про щось своє. Несподівано Люба застогнала, не приходячи до тями, й Сашка одразу скинулася над нею, мов ужалена. Прислухавшись до дихання, вона нічого до пуття не почула, але підхопилася, без особливих зусиль закинула Любу собі на плечі, перелізла через парканчик і, трішки хитаючись, попрямувала зі своєю ношею в ніч.

Якби комусь о такій порі довелося визирнути у вікно чи пройтися вулицею, то, мабуть, цей опівнічний спостерігач був би неабияк збентежений побаченим. Порожнім містом у білому шаленстві, певно, останньої в цьому сезоні хуртовини швидко йшла величезна, не за погодою легко вбрана дівчина з блідим, як крейда, обличчям і несла на собі якесь безформне тіло, мовби мішок із картоплею. Але, на щастя цієї дівчини чи, навпаки, гіпотетичного спостерігача, ця малозрозуміла картина так і лишилася ніким не поміченою.

А Сашка йшла, ні на мить не збавляючи темпу, й жовтогарячі вогники ліхтарів разом зі снігом стрибали їй у вічі. Вона відчула раптом забутий, але такий знайомий полиск із минулого життя, що аж здригнулася від несподіванки, — але, вмостивши Любу трохи зручніше на своїй спині, пішла далі, і той яскравий спалах, на диво, зовсім не затуманився в її скаламученій голові, як це бувало майже завжди з усіма дитячими спогадами, а, навпаки, розви- днівся особливими подробицями.

Ось вона, чотирирічна Сашка, вся закутана, мов капустина, в сотню одежинок, ще й із прилаштованим на роті носовичком, поважно сидить на маленьких санчатах, які везуть її крізь зимову млу до казкового маєтку Снігової Королеви. Швидше, швидше несуться санчата крізь замети, і колькі крихи блискучого снігу разом із таємничими жовтими вогниками (може, то очі вовків?) б’ються їй у щоки в цьому веселому хороводі заметілі. Десь попереду заливчасто сміється мама, й Сашці дуже хочеться її покликати, але заважає носовичок, і вона лише важко сопе й водить очима за материнською постаттю. Швидше, швидше везуть її невідомі санчата крізь роки, і Сашка хитається, намагаючись розвернути своє неповоротке тіло і якнайкраще роздивитися довколишню круговерть, — але не встигає нічого второпати. «Мамо!» — хочеться закричати їй, адже вона бачить, так виразно бачить рідну спину перед собою, але заважає Люба, яку Сашка несе до єдино відомого їй травмпункту, — й вона лише хапає повітря, намагаючись не загубити свій маячок. А мама десь там, у завірюсі, біжить, весело сміється й тягне свою невдатну велику доньку вперед, — тільки чомусь не повертається, ніколи не повертається, хоча Сашці страшенно хочеться вірити, що мама все-таки її почула.

КОСТЮМ

Спаковуючи сумки перед поїздкою до сина, Ніна враховувала кожен сантиметр. Вона носилася кімнатою і, бу- хаючись на підлогу та виблискуючи голими колінами з-під ситцевого халатика, спритно трамбувала два гігантські розчахнуті черева. В їхніх нетрях, поміж складених докупи продуктів, білизни, одягу та інших важливих речей, не гуляла дурно жодна найменша шпарка — доведеними до автоматизму рухами Ніна забивала її бодай карамельками без передбачливо знятих обгорток. Склавши таким чином свою ношу, вона врешті примірилась і задоволено усміхнулася: обидва баули мали якраз ту напрацьовану вагу, на яку вона була ще здатна й за межею якої починалися непотрібні проблеми: визначивши граничний ліміт жіночого свого здоров’я, Ніна в останні кілька років уже не ризикувала.

— Там ще один пакет запарки на кухні. Ти в курсі? — спитала Віка, її донька, зазирнувши до кімнати. Довготелеса, по-слов’янськи щедро обдарована тілом, жовтою косою і густими щіточками русявих брів, вона була зовсім не схожа на свою присадкувату й чорняву від природи матір; образ довершував півторарічний голопуцьок, що увивався у Віки на руках і нетерплячими рученятами намагався випорпати одну з грудей із-під материної футболки. «Дай!» — сердито вимагав він і від надміру емоцій гриз тканину.

— Забула. Холера… — почухала коротко стрижену потилицю Ніна й раптом просяяла, оголивши золоті цятки своїх коронок. — Зюбику запхнем. Із паршивої вівці… Давай сюди.

— А ти в курсі, що він їв рагу? — знову поцікавилася Віка, принісши трикілограмовий пакет суміші, змеленої матір’ю з різних — задля більшої поживності — круп.

— Як ти знаєш?

— Рівень жиру. Помітно ж, — презирливо пояснила Віка й легенько клацнула по носі сина, що тепер уже запустив руку їй за комір.

— Паразита кусок, — розсіяно, навіть байдужо сказала Ніна; близькість подорожі осаджувала всі інші її почуття.

Цього вечора вона допізна безцільно тинялася квартирою, раз у раз машинально перевіряла пакет із грішми й документами у приготованій сумці, вмикала телевізор і нічого в ньому не бачила, доки нарешті не вляглася, відчуваючи всім тілом кожну бганку хрусткої накрохмаленої білизни. Ліжко зазвичай було єдиною її особистою територією, але сьогодні швидко налаштуватися на рятівний сон не виходило: спершу Віка зі своїм чоловіком порушували тишу необережним возюканням, від чого позбавлена звукоізоляційних функцій штора, яка умовно розмежовувала кімнату, геть не захищала; ще за деякий час почулося розсіяне тицяння ключа в замковій щілині, хруснули вхідні двері, й за уривчастою морзянкою кроків у коридорі Ніна досадливо впевнилась у своїх завтрашніх перспективах. Вона втретє перевірила налаштування будильника й закопалася під ковдру з головою.

Прокинувшись наступного дня за кілька секунд до позначеного часу, Ніна обірвала перший такт «Жарту» Баха у виконанні свого старенького, але досі дієздатного мобільника і без зволікань підскочила за багатолітньою звичкою ранніх підйомів. Чиркнула сірником, поставила чайник на жовте кільце конфорки, швидко окупувала ванну. Втім, ніхто на неї й не претендував; за десять хвилин Ніна рішуче постукала у двері Зюбикової кімнати, прикидаючи кілька варіантів подальших дій. Найприємнішим був той, у якому вона, не достукавшись, вимушена була поїхати сама. Блискавично оцінивши всі переваги такої версії, Ніна вмить осіклася й завмерла, але ці запізнілі заходи виявились зайвими: двері все-таки відчинилися.

Зюбик, повністю одягнений і зібраний, виринув із темряви так, наче стояв усю ніч напоготові, очікуючи на від- машку. «Ходім, чаю дам», — із помітним розчаруванням холодно скомандувала Ніна, й він демонстративно знизав плечима у відповідь і потягнувся за нею.

На кухні Ніна виявила костюм. Загалом це був досить пристойний екземпляр асфальтового кольору й універсально невиразного, а отже позачасового фасону. Мало того: він був явно не ношений, але, висячи мішкуватою хламидою на кощавих Зюбикових плечах, костюм недоречно загострював контраст між своєю новизною та очевидною зношеністю власника.

Зюбик роззирнувся навколо