Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

підвівся священик, і з якимось безглуздим здивуванням потер чоло. Френк Херроґіт почув, як він бурмоче: «І чому ми впали саме тут?».

Безперервно кліпаючи, священик оглядався довкола і врешті побачив свою стару й пошарпану парасолю. Поруч лежав крислатий капелюх поета Мускарі, трохи далі — запечатаний лист, який Мускарі, глянувши, кому він заадресований, відразу передав банкірові. З иншого боку від Мускарі лежала анітрохи не стара і зовсім не пошарпана парасолька міс Етель, а поруч з нею — маленький скляний флакончик. Священик швидко підняв його, відкрив, понюхав, і його сонне обличчя вмить зблідло.

— Господи, спаси і помилуй! — пробурмотів він. — Це не може належати їй! Невже її горе вже прийшло? — Він сховав флакончик у кишеню. — На разі я залишу це у себе, — сказав він, — поки не дізнаюся щось більше.

Він сумно подивився у бік міс Етель і побачив, що вона піднімається з квіткового килима, а Мускарі говорить їй:

— Ми впали в небеса. Це знак. Смертні дряпаються вгору, а падають — вниз. Лише боги можуть падати вгору.

Вона підвелася з різнобарвного квіткового килима з таким щасливим обличчям, що священик відкинув свої підозри. «Зрештою, — подумав він, — цілком можливо, що флакончик не належить їй, це ж Мускарі полюбляє всілякі мелодраматичні вибрики».

Мускарі делікатно підтримав міс Етель, коли вона підводилася, низько їй вклонився, потім театральним жестом вийняв ніж і перерізав туго натягнуті віжки. Коні піднялися на тремтячі ноги, і в цю мить сталася ще одна дивина. Дуже спокійний чоловік, засмаглий і обшарпаний, вийшов з-за кущів і підійшов до коней. У нього був дивний ніж, широкий і чудернацько вигнутий. Поява цього чоловіка була несподіваною. Поет запитав, хто він і що йому потрібно, та чоловік не відповів.

Мускарі оглянувся довкола, і побачив, що звідкись знизу, із хащів з’явився ще один засмаглий чоловік у якомусь лахмітті і з рушницею у руці. Він уважно дивився на мандрівників. Потім Мускарі глянув угору, на дорогу, з котрої вони впали у цю яму — на них цілились ще чотири рушниці, а над ними темніли ще чотири обличчя і чотири пари блискучих та уважних очей.

— Розбійники! — на диво бадьоро вигукнув Мускарі. — Це була пастка. Еццо, зроби послугу, спочатку надавай стусанів візникові, а потім візьмемося за решту. Їх тут усього шестеро.

— Візник, — повільно і похмуро промовив Ецца, який стояв, тримаючи руки в кишенях, — належить до прислуги містера Херроґіта.

— Саме тому з нього й почнемо, — нетерпляче наполягав поет, — значить, ці розбійники його підкупили! Потім ви прикриєте міс Етель, і ми прорвемося. От побачиш, ми вирвемося з цієї пастки.

І він пішов, безжалісно топчучи квіти, просто на людей з рушницями, та за ним, окрім Френка, ніхто не пішов. Поет помітив, що Ецца спокійно стоїть посеред галявини, тримаючи руки в кишенях, а його довге іронічне обличчя ніби ще більше видовжилося у вечірньому світлі.

— Ти, Мускарі, думав, що з мене нічого путнього не вийшло, — сказав він, — і що лише ти досягнув якихось успіхів. Та мої успіхи більші, ніж твої, й історія пам’ятатиме про мене, а не про тебе. Поки ти писав свої поеми, я їх втілював ужиття.

— Ходи сюди, кажу ж тобі! — голосно сказав Мускарі. — Що ти якісь дурниці верзеш? Нам треба врятувати леді та її родину. Та що ж ти за людина?!

— Я — Монтано, — голосно промовив дивний гід. — Це я — король грабіжників. Ласкаво просимо до нашого літнього палацу.

Поки він говорив, з хащів вийшли ще п’ятеро озброєних чоловіків, і зупинилися, чекаючи на подальші розпорядження. Один з них тримав у руці якийсь папір.

— Це затишне гніздечко ми звили, так би мовити, щоб організовувати тут пікніки, хм, — продовжував гід-розбійник, і на його обличчі з’явилася крива й зловісна посмішка. — Ця галявина, і печери отам, унизу, ми називаємо Грабіжницьким раєм. Цю місцину неможливо помітити ані зверху (як ви могли переконатися), ані знизу. А це краще, аніж неприступна фортеця. Ось тут я й оселився, і тут я й помру, якщо, звичайно ж, жандарми не знайдуть мене. Я не належу до тих розбійників, які «захищаються до останнього», хоча це краще, аніж отримати останню кулю.

Усі приголомшено слухали його, затамувавши подих, лише отець Бравн полегшено зітхнув, тримаючи в кишені маленький флакончик.

— Богу дякувати! — пробурмотів він. — Це більш вірогідно. Цей флакончик належить ватажку розбійників. Він не хоче, щоб вороги схопили його, як колись Катона.[6]

Король розбійників продовжував говорити, його голос лунав так само люб’язно, й водночас погрозливо.

— Залишилося лише розповісти, — сказав він, як я розважатиму своїх гостей, і що я можу їм запропонувати. — Мені не потрібно розповідати вам про старовинний звичай викупу, який мені випало здійснити; зрештою, це стосується лише частини вашої компанії. Преподобного отця Бравна і прославленого сеньйора Мускарі я звільню завтра вранці, і мої люди проведуть їх у безпечне місце. Даруйте мені мою простакуватість, та у поетів і священиків грошей немає. І тому я дозволю собі висловити своє захоплення класичною літературою та благоговіння перед святою Церквою.

Він зробив павзу і знову неприємно посміхнувся. Отець Бравн закліпав очима й почав прислухатися уважніше. Ватажок розбійників узяв в одного з чоловіків папір та продовжив, заглядаючи у написане:

— Решта моїх намірів чітко висловлено у цьому документі, який я зараз дам вам прочитати. А потім його вивісять у всіх селах та на гірських роздоріжжях. Я не хочу втомлювати вас своєю педантичністю, отож перейдімо до суті. У цьому листі я сповіщаю, що взяв у полон англійського мільйонера, містера Самюеля Херроґіта, і знайшов у нього дві тисячі фунтів, які він віддав мені. В наших умовах було б аморально говорити людям неправду, тому доведеться це втілити вжиття. Сподіваюся, що містер Херроґіт-старший сам віддасть мені ці гроші.

Розчервонілий банкір похмуро подивився на гіда-розбійника, зараз він був схожий на залякану тварину. Здавалося, містер Херроґіт втратив рештки своєї мужности. Тремтячою рукою він вийняв з нагрудної кишені в’язку листів та грошей і віддав розбійникові.

— Чудово! — вигукнув той. — Поки що все йде просто чудово. Наступна справа — викуп. Я вимагаю у друзів сім’ї Херроґіт ще три тисячі фунтів, що, я просто впевнений у цьому, ображає сімейство Херроґіт такою помірною оцінкою їхньої важливости. Не буду від вас приховувати, що цей документ містить традиційні фрази про різні неприємні речі, які можуть трапитися у разі невиплати зазначеної суми. А тимчасом, пані й панове, я пропоную вам усі можливі зручності, вино і сигари. Отож, дорогі гості, ласкаво