Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— В Англії такого неподобства, — вагомо завважив банкір, — ніколи б не допустили. Можливо, було б краще вибрати иншу дорогу. Та наш гід вважає, що тут немає жодної небезпеки.

— Жодної, — зневажливо підтвердив гід. — Я бував там разів з двадцять. За часів наших бабусь там орудував якийсь арештант на прізвисько Король, та це вже давно відійшло до історії. Розбійників тут вже давно немає.

— Знищити всіх розбійників неможливо, — відповів Мускарі. — Хоча б тому, що збройний опір — це природне заняття людей з півдня. Наші селяни подібні на тутешні гори: вони люб’язні й милі, та всередині у них палає вогонь. Коли мешканця півночі охоплює розпач, він береться за склянку з чимось міцненьким, а наш земляк хапається за кинджал.

— Ви, поети, привілейований народ, — глузливо відізвався Ецца. — От якби сеньйор Мускарі був англійцем, то він шукав би розбійників в центрі Лондона. Повірте мені, в Італії у вас не більше шансів потрапити в руки розбійників, аніж в Бостоні — в руки аборигенів, що знімають скальпи.

— То ви пропонуєте не звертати на них уваги? — запитав містер Херроґіт, насупивши брови.

— Ой, це, напевно, так страшно! — вигукнула дівчина, поглянувши на Мускарі. — Ви справді вважаєте, що подорож у цій околиці може бути небезпечною?

Мускарі трусонув гривою чорного волосся.

— Я знаю, що це небезпечно. Я й сам завтра туди їду.

Херроґіт-молодший затримався біля столика, щоб допити біле вино і закурити сигару, а чарівна панна пішла з батьком, гідом та поетом. Приблизно у цей же час двоє священиків, які сиділи у кутку, також підвелися; високий сивоволосий італієць також вийшов із зали. Нижчий підвівся і попрямував до сина банкіра, який дуже здивувався, що римо-католицький священик виявився англійцем. Він навіть пригадав, доволі невиразно, щоправда, що бачив цього священика у когось зі своїх знайомих. Та священик підійшов, перш ніж спадкоємець банкіра спромігся зібратися з думками.

— Якщо не помиляюся, ви — містер Френк Херроґіт? — запитав священик. — Ми знайомі, та я наважився підійти до вас зовсім не тому. Я маю сказати вам щось, що краще почути від незнайомої людини. Так ось, містер Херроґіт, бережіть вашу сестру, їй загрожує велика біда.

Навіть по-братньому байдужий Френк помітив блиск в очах своєї сестри, сміх якої й досі було чути зі саду, розташованого біля готелю. Молодик спантеличено подивився на свого дивного співрозмовника.

— Ви маєте на увазі розбійників? — запитав він, а потім, згадавши свої невиразні підозри, додав: — Чи це ви про Мускарі?

— Ніколи не відомо, як і коли прийде справжнє горе, — відповів чудний священик. — Ми лише можемо бути добрими, коли воно прийде.

І він досить швидко вийшов із зали, залишивши свого молодого співрозмовника здивованим і збентеженим.

Наступного дня двійко коней важко тягнули карету з пасажирами схилами небезпечних гір. Ецца заперечував будь-яку небезпеку, Мускарі попереджав про неї, та сім’я банкіра вперто хотіла подорожувати, і тому вони вирушили всі разом. На своє превелике здивування, на найближчій станції вони зустріли низького і дивакуватого священика, якого напередодні бачили у ресторані; він стверджував, що також має якісь невідкладні.справи саме у тій околиці. Та молодий Херроґіт несвідомо пов’язав появу священика з учорашньою загадковою розмовою.

Екіпаж більше був подібний на відкритий вагончик, який винайшов гід, схильний до технічних інновацій. До речі, він керував поїздкою фахово, розумно й енергійно. Про можливу небезпеку більше ніхто не згадував, та до неї все-таки підготувалися. Гід та син банкіра мали при собі револьвери, а Мускарі, з притаманним йому юнацьким задоволенням, тримав чудернацьку шаблю.

Він усівся поруч чарівної англійки, трохи далі сів священик на прізвище Бравн, який більше до нікого не відзивався, гід і банкір зі сином сіли навпроти. Мускарі виглядав щасливим і піднесено-бадьорим. Та на цих гірських схилах, які заросли деревами і виглядали, як фруктовий сад, її душа також возносилася у безглуздо рожеві небеса, до яскравого сонця. Біла дорога вилася уверх спритною кішкою, обминала темні й глибокі провалля, ніби туго натягнутий канат, а гори затягували мандрівників, ніби аркан.

Галявини були залиті яскравим сонцем, і нагадували зимородка або папугу, або ще колібрі. А квіти вражали різнобарв’ям і якоюсь несамовитою свіжістю. Не було кращих галявин і лісів, аніж в Англії, і не було найкрасивіших скель та урвищ, аніж у Сноудон і Гленкоу. Та Етель Херроґіт ще ніколи не бачила південних лісів, які ростуть на скелях. Тут не було навіть натяку на холод, непривітність і спустошення, до яких так звикли англійці, перебуваючи у горах. Ці гори були більш подібні на дивовижний палац після землетрусу або на тюльпанову галявину після потужного вибуху.

— Це все нагадує ботанічний сад у Лондоні, — сказала Етель до Мускарі.

— Наша таємниця, — відповів він, — полягає у вулканічності. Це також таємниця революції. І, погодьтеся, несамовитість приносить плоди.

— Ви також несамовитий, — сміючись, промовила Етель.

— Та от тільки плодів я ще не приніс. І якщо сьогодні мені випаде померти, то вмру я неодруженим і дурним.

— Я не винна, що ви поїхали разом з нами, — ніяково відізвалася Етель.

— Так, ви не винні. Ви не винні у тому, що впала Троя.

Поки вони мило розмовляли, коні увійшли під скелі, що нависали над ними, мов чорна хмара, і зупинилися, злякавшись такої раптової темряви. Кучер зіскочив на землю, і раптом втратив контроль над кіньми. Один кінь став дибки, у всю свою конячу висоту. І вже в наступну мить вагон з пасажирами зісковзнув униз, проломив зарослі і впав зі стрімкої скелі. Мускарі обняв Етель, вона закричала з переляку і пригорнулася до нього. От заради таких хвилин він і жив на цій землі.

Гірський краєвид закружляв довкола поета, та тут сталося щось, що налякало його ще більше. Немолодий і сонний банкір підвівся в увесь зріст і вискочив з вагончика у прірву перш ніж упав сам вагончик. На перший погляд, це було подібне на самовбивство; насправді, це виглядало так само розсудливо, як робити продумані інвестиції. Можливо, йоркширець був енергійнішим та мудрішим, ніж Мускарі, бо він приземлився на м’якій зеленій галявинці, яка була ніби спеціяльно приготована для таких стрибків. Щоправда, всі инші теж впали на цю галявину, але не в такій достойній позі, як банкір. Безпосередньо під небезпечним поворотом був розташований прекрасний клаптик землі, схожий на оксамитову кишеню в кам’яному одязі довколишніх гір. Саме туди вони й упали, без особливих пошкоджень, лише дрібні речі розсипалися у траві довкола них. Вагон зачепився за корчі, коні скотилися на галявину. Першим