Крістофер Пріст - Престиж

Наш будинок № 105 на Менор-роуд примостився біля довгої звиви­стої вулиці, що прилягала до одного з пагорбів, на якому розкинувся Гастінгз. За будинком простиралася пустинна долина, де влітку випасали худобу, а перед вікнами бовванів той самий щільно забудований пагорб, що затуляв собою море. Завдяки тамошнім мешканцям, фермерам і підприємцям мій батько мав роботу і заробляв гроші.

Наш будинок вирізнявся шириною і висотою ­з-поміж інших через наявність масивних воріт, що вели до майстерні та сараїв на задньому дворі. Моя кімната, що виходила вікнами на вулицю, розташовувалася прямісінько над цими воротами й була відділена від них лише дощатою підлогою і тонким шаром штукатурки, внаслідок чого я цілий рік страждав від гамору, а взимку — ще й від страшного холоду. Саме в цій кімнаті я зростав і мужнів, поступово перетворюючись на чоловіка.

Нині цей чоловік — Le Professeur de Magie, а я — майстер ілюзій.

ІІ

Хоча я тільки почав вести щоденник, мені доведеться відхилитися від основної лінії, адже я не маю наміру обмежитися звичайним життєписом, як заведено у тих, хто пише власну автобіографію. Повторюю, ця історія присвячена таємницям мого життя. Таємничість — невід’ємна частина моєї професії.

Спершу дозвольте мені визначити й докладно розглянути обраний мною принцип ведення цих нотаток. Розкриття власних секретів може сприйматися як зрада мене самого, але слід ураховувати, що ви маєте справу з ілюзіоністом: я дозволю вам побачити лише те, що захочу показати. Присутня незрима загадка.

Ось чому я вважаю за потрібне розтлумачити два взаємопов’язаних поняття: таємниця і сприйняття таємниці.

Наведу конкретний приклад.

Під час кожного виступу настає мить, коли глядачам здається, ніби фокусник робить паузу. Осяяний сліпучими вогнями, він наближається до рампи й стає обличчям до зали. Він каже (або дає зрозуміти, якщо виконує номер без слів): «Погляньте на мої руки. Я нічого не приховую від вас». Налаштований переконати публіку, артист демонструє свої долоні й розчепірює пальці, доводячи, що між ними немає нічого підозрілого. Потім він повертає долоні тильною стороною, і всі пересвідчуються, що у його руках нічого нема. Аби розвіяти останні сумніви, фокусник може трохи посмикати манжети, закотити їх на кілька дюймів, оголити зап’ястки, показуючи, що там теж нічого немає. Зрештою він переходить до основного трюку. За кілька секунд після того, як усі побачили неспростовні докази цілковитої відсутності будь-яких предметів, в його руках несподі­вано з’являються віяло, жива голубка чи кріль, оберемок штучних квітів або навіть палаюча свічка. Парадоксально! Неймовірно! Глядачі в захваті від цього дива. Зала вибухає оваціями.

Як таке можливо?

Фокусник і глядачі укладають між собою особливий договір, який я називаю «Угодою про містифікацію». Жодна зі сторін не формулює його відверто — ба більше, глядачі невиразно усвідомлюють, що ця Угода існує, але такою є реальність.

Зрозуміло, що на сцену виходить не чарівник, а артист, який грає роль чарівника й прагне тимчасово переконати публіку в тому, що він — посередник між людьми й надприродними силами. Зі свого боку глядачі знають, що чарівництво тут ні до чого, проте відганяють ці думки й дозволяють ілюзіоністу ввести себе в оману, бо бажають вірити в чудо. Що вправніше артист підтримує ілюзію, то вище оцінюється його майстерність.

Демонстрація порожніх рук і дивовижне заповнення цієї порожнечі обумовлені Угодою про містифікацію. Угода диктує свої правила. Приміром, у звичайному повсякденному спілкуванні було б дивно демонструвати порожні руки, чи не так? А тепер уявіть таку ситуацію: фокусник зненацька витягає вазу з квітами, не попередивши публіку про неможливість появи цього предмета. Глядачі не зрозуміли би, що він виконав трюк. Ніхто не аплодував би йому.

Наведений приклад ілюструє принцип, обраний мною для ведення цих нотаток.

Дозвольте мені перейти до Угоди про містифікацію, якої я дотримуюсь, пишучи ці рядки. Хай читачі зрозуміють, що йдеться не про чаклунство, а про ілюзію дива.

Спершу я продемонструю вам свої руки (долоні простерті вперед, пальці розчепірені). Я звертаюсь до вас (добре запам’ятайте те, що я скажу): «Ці нотатки правдиво відображають моє життя і професійну діяльність. Я керувався щирими мотивами й точно відтворював деталі».

Потім я повертаю долоні тильною стороною і веду далі: «Більшість нижчевикладених фактів підтверджені неупередженими джерелами. Про мої виступи писали в газетах, моє ім’я занесене до біографічних довід­ників».

Зрештою я закочую манжети, оголюю зап’ястки й питаю: «Посудіть самі: навіщо мені писати неправду, якщо цей щоденник призначений лише для мене або у крайньому разі потрапить до моїх близьких і нащадків, яких я ніколи не побачу?»

А й справді, навіщо це мені?

Оскільки я показав вам порожні руки, ви маєте не просто чекати, що я спантеличу вас облудними прийомами,— ви самі погоджуєтесь бути ошуканими.

Не написавши жодного брехливого слова, я почав оповідь з обману, що лежить в основі мого життя. Кожен рядок — включно з найпершим — просякнутий вигадками. Тканина цієї історії сплетена з вигадок, які неможливо виявити.

Я відвернув вашу увагу міркуваннями про правдивість, неупереджені джерела й щирі мотиви. Продемон­струвавши вам порожні руки, я приховав важливу інформацію і збив вас зі сліду.

Як відомо кожному фокуснику, існує кілька категорій глядачів — перші геть нічого не розуміють; другі вважають, що їх обдурили; треті стверджують, що розкрили секрет, а четверті — щаслива більшість — просто насолоджуються видовищем і сприймають сценічну магію як розвагу.

У залі завжди присутні одна чи дві особи, які запа­м’ятають трюк і довго сушитимуть над ним голову, ні на крок не наблизившись до розгадки.

ІІІ

Перш ніж ознайомити вас із моєю біографією, я розповім одну історію, що дозволяє краще зрозуміти принцип ведення цих нотаток.

За часів моєї юності в театральному світі панувала мода на східні фокуси. З такими номерами зазвичай виступали європейці чи американці, перевдягнені й загримовані під китайців. Проте іноді Європою гастролювали справжні китайські ілюзіоністи. Одним із них — найвидатнішим, як на мене,— був уродженець Шанхая на ім’я Цзи Ліньхуа, що прославився під сценічним псевдонімом Цзин Лінь-Фу.

Я бачив його виступ лише один раз; це сталося кілька років тому, у театрі «Адельфі» на Лестер-сквер. Після показу я рушив до службового входу і передав артисту мою візитівку. Мене відразу запросили до гримерної. Фокусник не говорив про свої трюки, але мені впав у вічі найвідоміший предмет реквізиту: на підставці, за його спиною, виднівся великий акваріум із золотими рибками, який несподівано з’являвся з повітря у кульмінаційну мить вистави. Китаєць запропонував мені оглянути цю річ, і я не виявив нічого підозрілого — у звичайній воді плавало з десяток живих декоративних рибок. Знаючи секрет подібних трюків, я спробував підняти акваріум і неабияк здивувався тому, наскільки він важкий.

Цзин помітив мої старання, але промовчав. Він не знав напевно, чи віднайшов я розгадку, і не хотів ділитися своїм секретом навіть із колегою. Я теж зберігав мовчання, адже не знайшов спосіб натякнути йому, що розгадка мені відома. Ми спілкувалися хвилин п’ятна­дцять, і весь цей час він просидів на стільці, ввічливо киваючи у відповідь на мої компліменти. До мого приходу він устиг перевдягнутися в темні штани й смугасту блакитну сорочку, але ще не зняв грим. Коли я прощався, Цзин підвівся зі стільця перед дзерка­лом і провів мене до дверей. Він