Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Мама каже, що дуже тоді сварилася. «Мамо! — це моя мама так розповідає, як вона розмовляла зі своєю мамою. — Мамо! Як ви могли! Вася ж член партії! А як хтось узнає?» «А хто взнає? — це їй бабуся у відповідь. — Отець Савватій не такий чоловік, аби пустити поголос». Ну, обійшлося.

Помирилися. Хрестика з мене, звісно, зняли. Більше я його й не бачив.

А потім минув час, народився Юрко, то і його на пару місяців завезли до баби, поки я до школи ходив. А тоді канікули, приїхали ми до них… Я розреготався, згадавши ту картину: уявіть, стоїть мій малий босоніж на глиняній долівці, сам у брудній сорочці, замурзаний, на шиї шворочка, кінці якої тягнуться до рота, а в зубах — хрестик…

У сільській церкві нас хрестили. Мабуть, після того я в жодній церкві не був… Ні, був. У Софійському соборі в Києві. Але ж то не церква. Там тепер музей.

— А я… — Юрко зрозумів мій сміх неправильно: мовляв, я йому ні на грам не вірю і не відстану й апетит його не врятує.

Та й те: на його тарілці вже стільки було кістячків, стільки пересмоктаних голів, що й не збагнути, куди все інше влізло. Бичок тільки на вигляд такий маленький, а поживний! Не таранка якась.

— Я думав, що, може, схочу по-большому… Тому сидів, а не стояв, — і він опустив очі, зашарівся, знітився й засоромився. Спіймався.

Я зрозумів, у чому річ. Він просто боявся темряви. Я про це й раніше знав, але не уявляв, що малий навіть у туалеті не стоїть спиною до дверей, а сидить над очком, аби небезпека була попереду! Мені стало Юрка страшенно шкода. Він же ще малий. Але гордий — бач, не зізнавався. Просто зловився на рівному місці.

— А чого ти тоді вискочив із надвору, коли вона вже побігла?

— Я ж не знав, чи вона мене бачила, чи ні. Тебе точно бачила, але на тебе ж вона би не напала!

— Чому ти так думаєш? — здивувався я.

— Бо ти великий і сильний, — просто відповів Юрко.

А я, їй-богу, не знаю, що би робив на його місці. Бо не такий я вже й великий і не такий сильний.

— Слухай! — раптом згадав я. — Якщо вона була у штанях, то як ти здогадався, що то дівчина?

— А волосся?

— А що волосся?

— Ну, ти що, не знаєш, що у дівчат не таке волосся?

Я засміявся. Знаю.

— То яке вона мала волосся?

Малий подивився на мене, як на посліднющого ідіота, і повторив:

— Як у Свєтки.

Коло замкнулося. Я спробував підійти з іншого боку.

— А чому вона побігла, коли я пішов, як ти гадаєш?

— Як чому? Вона ж не думала, що ти мене назовсім залишив!

— Ну… Я ж не назовсім тебе залишив, — спробував я виправдатися.

Бо справді: я ж повернувся по нього. Та і звідки ж я міг знати, що там якась «яксвєтка»!

— Ну, от! — підтвердив Юрка.

— Але ж якщо вона там сиділа за колодязем, то… Ну, вона ж бачила, що ти ще тут!

— Та отож! — зрадів малий. — Тому ж я і сховався за надвір. Я думав, що вона ж знає, що я там! Значить, зараз прийде до мене… А вона… А вона просто думала, що я її не бачу.

— Як це?

— Ну, я ж не стояв спиною, а сидів обличчям… — ця фраза далася Юрці нелегко. — А от ти стояв там, біля колодязя, ти ж цього не бачив?

— Малий! Чого б це я за тобою підглядав!

— Нє, ну не підглядав, а просто — не бачив же!

— Ну, там же темно.

— Отож! І вона не бачила. Думала, що я стою спиною.

— Якщо так, то чого ж ти сховався, а не побіг до мене?

— Ну… ну… — знову малий затнувся. — Я ж не знав… Ну, це я тепер уже понімаю… А тоді думав, що вона ж знає, що я тут, а побігла до дяді Гриші. А я ж не бачу, що там, за дверима. Думав, що вона так вирішила мене перехитрить. Ніби побігла туди, а сама потім по грядках — і до мене…

Одне слово, картина вимальовувалася доволі вірогідна. Я вже цілком вірив Юрці. То більше, що курник і справді був відчинений. І якби навіть я його погано підпер ще засвітло, то… Ну, розумієте, я б ніколи так його не підпер, аби сапа впала на долівку. Я ж знав, що мені ту сапу хоч-не-хоч іще не раз доведеться брати в руки…

А що ця «несвєтка» нічого не вкрала — то ми просто невчасно вийшли на город. Тобто навпаки — вчасно. Тож батько даремно нам не вірить.

Що в цій історії правда, а що — ні, я не знаю. Сам не бачив, тож можу просто переповісти вам те, що почув од Саньки. Його пришибло піти ввечері на берег і поспостерігати, як Агент вибиратиме свого перемета. Санька сидів на лавочці біля своєї калітки, було тихо та зоряно, доріжки на воді погойдувалися, де-не-де вискакувала з річки верховодка і знову ляпалась униз…

Ну, як… Це вже я вигадую. Санька нічого такого не казав. Просто пішов на лавочку і сидів, дивлячись на річку. А про вогні та про верховодку — це від мене. Я дуже люблю на них дивитися. Тобто на вогні. Я балдію, що якась одна лампочка за три кілометри звідси може висвітлити цілу доріжку — через усю річку. Ну, якщо Санька не балдіє — це його діло.

Ото сидів він, сидів, Агента все не було й не було, Санька вже хотів іти додому. Тобто не хотів, але тьотя Люда вже його одного разу погукала. А гукала вона зазвичай тричі. Потім приходив Петро Степанович, і він уже не гукав, а тяг. І не додому, а в гараж. Я от усе думаю: ну, що б робив Санькин батько, якби він не мав «Москвича» та гаража до нього?

От ми машини не маємо, і гаража — також. Ну, і якось обходимось. А він без гаража — ніяк. Там і всі інструменти, там і запасні колеса й усе інше запасне: Петро Степанович дуже запасливий. «Запчастини треба купувати не тоді, коли вони потрібні, а тоді, коли вони є у продажу», — так він каже. Ну, йому видніше.

Оце дивлюся, що я понаписував, і… Аж страшно стає. Боюся, ніколи я цієї розповіді не закінчу. Постійно мене заносить.