Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Я і на уроках такий: слухаю вчительку, слухаю, а тоді — раз! Помічаю, що вже якийсь час не слухаю, а думаю про щось своє.

Словом, сидить Санька, Агент не приходить… Санька підводиться, щоб іти додому, підходить до самої своєї калітки, а з-за куща смородини на нього Агент — стриб! Схопив хлопця за горло й душить. Душить і шипить:

— Ти, гадьониш, шо, сильно умний? Ти думаєш, тобі, гадьонишу, все можна? Як у вас «Москвич», то ти такий незавісімий.

Санька не на жарт перелякався. Ну, а хто би не злякався, коли на тебе вночі раптово з кущів хтось кидається і починає душити! Я б уже не знаю, що зробив би, якби то на мене так. Он мій малий як побачив ту несвєтку…

Знову мене не туди веде. Санька розповідає так, що Агент правильно придумав: душити. Бо інакше Санька би точно крикнув, прибіг би батько… Ну, словом, теж нічого хорошого, та все ж таки легше, ніж коли тебе душать. А потім він зрозумів, що Агент його дуже акуратно душить. Дихати важко, але трохи можна. Боляче, звичайно, але стерпно. Певно, таки не вбиватиме, подумав Санька. Тільки налякати хоче. Чесно кажучи, тут я не дуже йому вірю. Як уявлю, що таке зі мною сталося, то що завгодно можу придумати, а щоб отак розважливо в цій ситуації вирішувать — це ні. Навряд. Он біля курника всього й гадості було, що сапа в курячому гімні! А як я перелякався!

А на місці малого то й справді б розродився по-большому, якби побачив ту дівку.

А Санька, бач, іще й думати почав. І найбільше його образило навіть не те, що його душать, а те, що Агент сюди з якогось понта приплів їхнього «Москвича».

— То й шо, шо в нас «Москвич»! — думаю (це він так мені назавтра розповідав). — Якшо у нас «Москвич», то можна перемети під самими нашими вікнами ставити? Я як сказився!

Тут я йому вірю. Я знаю, що буває, коли Санька «як сказився». Він одного разу навіть із Секечем почав битись — і так затято, що міг би й побити, якби вчасно не отямився. Бо, хто Секеча поб’є, тому вже не жити. Це ціла Варварка знає. Нормальні люди взагалі намагаються з ним не сперечатися, бо Секеч б’є без попередження. А то йдемо ми додому, про щось розмовляємо, раптом — Секеч. Невисокий, у плечах ширший за зріст, очі лихі, руки товсті, як у мене ноги…

От горе! Знову заїхав на оранку. Як каже моя бабуся, «в голові павуки, в жопі воші».

Отож Санька як сказився.

— Почав молотити його по спині, хотів по почках врєзать, але знаєш, як воно, коли дихати нічим: ні розмахнутися, ні прицілитись. А він іще дужче стискає…

Словом, Санька почав удавати, ніби вже геть задихається, засмикав ногами, закрутив головою і затих. Агент злякався й попустив його горло. Не випустив, а так — попустив. Санька у відповідь не поворушився й не вдихнув повітря, хоча голова вже не слухалася, так він каже. На цих словах я знову втратив увагу до його розповіді, бо замислився. Якщо голова не слухається, то кого? Наша вчителька молодших класів Раїса Іванівна колись сказала про Саньку: «Якби він слухався своєї голови, то був би непоганий учень».

Це я розумію. А як розуміти навпаки? Одне слово, Агент злякався й попустив його ще дужче. Ну, і втратив пильність. І тоді Санька якось так вигнувся (я вже й не знаю, як саме, — це я, повторюю, пропустив) і в’їхав Агентові коліном між колін. Той навіть не зойкнув. Зігнувся навпіл, і тоді Санька, зібравши докупи останні сили, скинув ворога від своєї калітки донизу — на берег. Там висота — щонайбільше півтора метра, але той гепнувся й навіть не скрикнув, як Санька каже.

А сам він підвівся й, усе ще задихаючись, побіг до гаража. Там схопив велосипедний ланцюг, що висів на стіні, й вискочив на берег знову. Агента не було.

Ну, воно, може, й на краще, що його не було.

Я ніби сидів над рівнянням, у якому х, у і z — усі невідомі. І як до того рівняння підступитися, я навіть не уявляв. Бо дуже багато інформації. Якби таку загадку Шерлоку Холмсу, він би… А цікаво, що б він робив?

Ну, насамперед збирав би ще інформацію. Бо там, де її багато, треба зібрати більше, — тоді її стане менше. Бо одна інформація повторить ту, що вже є, інша якусь заперечить, а ще інша додасть щось таке вирішальне. Малого я переконав, що сьогодні його черга рвати траву для курей, бо вчора нарвав я. Він, звісно, впирався, скільки міг, але у нас намітилося щось таке, як взаєморозуміння: адже я був єдиний, хто вірив у його розповідь про біловолосу несвєтку.

— Тільки ж диви: конопель не нарви, як той раз!

— Ага!

Прилаштувавши його до діла, я міг із легкою совістю піти до Іри-однокласниці. Жила вона на Клубній, неподалік від Свєтки. То можна було щось розвідати. Якщо, звичайно, застану Іру вдома.

Провулок заріс коноплею по самі вуха. Нелегко доведеться малому! Нічого, піде ближче до річки. Якщо здогадається взутися, ніг не поколе. Найгірше, що може просто плюнути й нічого не зробити. Тоді, повернувшись, доведеться мені самому взуватися. Я перетнув Садову і там, уже за перехрестям, привітався з чоловіком у дуже кумедному капелюсі. Тобто капелюх був звичайнісінький, фетровий. Але виглядав він якось дивно: в поєднанні з білою сорочкою з підгорнутими рукавами та з потріпаними штанами, прикрашеними найрізноманітнішими плямами. Я був би привітався й пішов собі далі, якби не таке смішне вбрання. І через те я придивився до чоловіка пильно.

І то був Ревмір! Ревмір, який навіть на річку ходив у формених галіфе. Казали, що і з Раєю своєю він спить у кашкеті. А тут…

— Відгул, дядь Ревмір? — весело поцікавився я.

— А… Це ти… — щось у його голосі здалося мені нещирим.

Хіба він міг мене не впізнать? Я завжди однаково вдягнутий.

— Ні, це я так… Відпустка.

— Ух ти, — кажу. — Повезло вам. А мого батька тільки взимку пускають у відпустку. Бо влітку врожай возити треба, а машин не вистачає.

Ревмір пильно глянув на мене й уже байдужим голосом запитав:

— Так що, твій батько з одного «газона» три робить?

— Може, і три, — я як міг тягнув час.

Щось усе це означало, та я не міг зрозуміти, що