Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Агент має окремий туалет. Уявляєте? Він живе в комунальному будинку — там чотири квартири. І на всіх, ясна річ, окремий подвійний надвір: для «М» і для «Ж». І от Агент будує для своєї сім’ї окремий туалет. За кілька метрів од спільного. Чорний! Під чорною бляхою дощата споруда, пофарбована начорно. Хоч уночі на поляні розповідай: «Чорної-чорної ночі в чорній-пречорній сральні сидить Агент». Як вони там усередині висиджували в таку спеку — це загадка. А ще одна особливість того туалету — замок. Звичайний врізний англійський замочок, про який по всій Варварці пішли анекдоти. А чого ж їм було не піти! Ви десь бачили надвір на замку? Щоб чужі не ходили. Наче хтось свого туалету не має.

То Санька одного разу — вночі — віддер дошку на задній стіні й кинув в очко пачку дріжджів. Якби не така спека, може, нічого й не сталося б. Але дріжджі зійшли. І коли ввечері Агент прийшов додому, роздягнувся й подався надвір, тут його й чекала несподіванка. Щойно він відімкнув свій замочок, двері самі відчинились, і на Агента вихлюпнуло… Ну, самі розумієте.

Ніхто тоді особливо й не сумнівався, хто б то міг зробити. Ясно, що Санька. І батько його, Петро Степанович, також цього факту не оскаржував. Санькин крик із гаража розлітався по всій Лікарняній вулиці. Безперечно, чув його й Агент. Реванш.

— Ні, серйозно, — сказав я, відсміявшись. — От захотів би ти до нас у двір попасти, щоб ніхто не знав. Що б ти зробив?

— Ну… — Санька замислився. — Через паркан лізти не можна — він у вас дуже гострий. Через Ревміра ніяка нормальна людина теж не полізе. Тільки через дядю Гришу.

Ви помітили? Він навіть не згадав про нашу хвіртку! І про собаку не згадав. А його ж Тобік знає!

— А шо таке? Чого це ти? — Санька нічого не зрозумів: що за така перевірка, чому йому ставлять такі прості запитання.

Я помовчав, обдумуючи. Виходило просто й очевидно. Нахилився до води й почав знімати бичків із перемета. Ха-ароший перемет! Щоби стільки натягати, треба цілий день сидіти!

— А якби ти жив на іншій вулиці й нічого не знав ні про нашу хвіртку, ні про Тобіка, ні про Ревміра?..

— Не, ну закєнно! — обурився Санька. — Ти шо це хочеш сказати?

— Ой, ну перестань бичитися! Я тебе знаю як облупленого. Я не Секеч, а мій батько — не Агент. Якщо тобі щось треба буде в нас на подвір’ї — просто зайдеш, і все. І хвіртка клацне так, що ніхто не почує…

Я зрозумів, що так нічого не вийде. Далеко зайшов. Треба йому розповісти.

— Тільки нікому, ага?

— Ага, — зрадів Санька.

— Ну, то тепер ти знімай бичків, а я балакатиму.

Ясно ж, що треба знімати по черзі, щоб не так в око впадало.

Одне слово, я йому все розповів.

— Ну, да, це хтось наш! — вирішив він, щойно дослухавши розповідь. — Там у дяді Гриші, канєшна, прохідник, але ж як тьотя Оля помітить, крику буде на всю область. Нє, це треба знати й дядю Гришу, й тьотю Олю… Ну, і калітку вашу треба знати. Нє! Точно хтось свій. Ну, або із Садової. Але хто ж це може бути із Садової? Не Катька ж! І не Вєрка! Ти шо!

— Та ясно, що не вони…

Ми вже закінчували знімати бичків з перемета, коли я побачив Вітьку — Агентового сина. Якби когось іншого, я б на такій відстані й не впізнав, але такої білої голови, як у цього відлюдька, просто більш ніде на світі немає.

Схоже, він нас помітив. А якщо помітив, то й упізнав, бо ми на човні Петра Степановича, Санькиного батька, а не впізнати серед білого дня — навіть на відстані — сусідського човна… Ну, це як рідну матір не впізнати, бо вона перевзулася.

Ми сподівалися, що він там, на березі — біля свого дому, — бовваніє віднедавна. Знову сіли, і Санька почав відгрібати на глибину. Коли відійшли вже досить далеко, кинули якір і стрибнули у воду. Поплавали навколо човна, знову залізли. Вітьки на березі вже не було.

— Ну, а як вона виглядала?

Ми сиділи з Юрком за столом і розбирали бичків. Малий трощив їх так, аж луна котилась, а мені вони в горло не лізли.

— Хто?

— Ну, та дівка, яку ти вчора бачив.

Юрко замислився й перестав жувати.

— Як Свєтка.

— Яка Свєтка?

— З Клубної, — він узяв іще одного бичка — вже, напевно, сьомого.

— Що, зовсім худа?

— Нє, не худа. Натоптана.

— Ну, а Свєтка ж сєльодка.

Ні, не залишиться батькам нічого їсти. Щось він від мене приховував. А може, й брехав. Він уміє брехати дуже переконливо. Він страшний фантазер. Як тореадор. Із Васюківки.

— Я ж не кажу, що Свєтка. Я кажу, як Свєтка. Вона була в штанах.

Ну, це вже взагалі. У штанах ходить лише мати мого однокласника Дзюби. Вона працює на будівництві мосту. Там, каже Дзюба, всі у штанах, бо так треба. Може, й так. Я з них тільки його матір бачив. Наче хлопчик: мала, худа, стрижена й у штанах. Але щоби Свєтка чи взагалі якась дівчина з нашої школи — у штанах!.. Нє, ну жовтенятки, звісно, носять спортивні штани під спідницею — бо холодно ж! А тут мало що літо, так іще й піонерка у штанах!

Щось тут не так.

— А вона тебе бачила?

— Мене — ні. А тебе бачила. Ти коли мене чекав, вона сиділа за колодязем. А як ти мене кинув, побігла до дяді Гриші на город.

Щось не сходилося. Щось мені муляла вся ця розмова. Юрка клеїв дурня.

— Як же ти за надвір сховався, що вона тебе не побачила? Якщо вона сиділа за колодязем?

Він швидко цапнув найбільшого бичка й почав обсмоктувати його голову, виколупуючи язиком риб’ячі щоки. Ряшка зосереджена, оченята дивляться повз усе, що можна побачити. Святий та божий, як каже бабуся. Бабуся завжди каже це з іронією. Втім, у Бога вона справді вірить. У їхній хаті — у Берестках — навіть ікона висить, а перед нею лампадка горить смердюча. При тому горить завжди. Я її жодного разу не бачив негорючою. Коли баба до неї встигає олії підливати, просто не уявляю.

Баба й нас із малим похрестила, потай від батьків. Колись одвезли мене до неї на Донбас, я там довго жив — може, півроку. Приїздять забирати, а в мене хрестик на шиї.