Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

— від дому далеко не відходити, пильнувати курей;

— нікому про вчорашнє ні слова;

— нарвати курям трави у провулку, бо на городі вже нема;

— нагодувати Юрчика (теж травою з провулка?);

— помити посуд;

— нагодувати Тобіка (а цього чим?).

Слава богу, хоч нічого не було написано про Тобіків посуд.

Наш собака підштовхнув мене до нового повороту теми. Чому він не гавкав? То десь на річці Скитов заведе свого божевільного мотора на човні, а Тобік уже надривається, наче в нього миску з харчами крадуть. А це ж мовчав! Невже ми бачили когось свого — такого свого, що аж Тобік вирішив помовчати? Але такого свого (чи таку свою) мій малий упізнав би навіть уночі…

Він, як навмисне, спав майже до обіду. А я ж так хотів його розпитати! Потім, думаю, ну й хай собі спить. Вийшов на вулицю — а там нікого. Усі відсипалися після вчорашнього вечора. Тут є одна таємниця: якщо ти дуже хочеш, аби щось трапилося — наприклад, аби люди повиходили на вулицю, — треба взятися до чогось іншого, ніби тобі не дуже й хочеться, щоби вони виходили на вулицю.

Я пішов у провулок і заходився рвати траву. Якщо ви думаєте, що це дуже цікаве заняття, то глибоко помиляєтеся. Краще б я почитав. Але ж трави все одно треба нарвати. Ще й чимало. Батька не обдуриш. Він одразу зрозуміє, чи багато трави було нарвано, чи мало. Можна, звичайно, обчухрати кілька великих стеблин і кинути їх до курника, — вони все одно такого не їстимуть. Але яка різниця: замість обчухрувати, легше нарвати. Вони й самі обчухрають. І сумління буде чистіше. А що воно не буде геть чисте — те з’ясувалося вже наприкінці травонищення.

Щойно я вийшов на свою вулицю з чималим оберемком трави, за якою і дороги не бачив, як почув знайомий голос:

— Хто-хто в оберемку живе?

Я кинув траву на дорогу й побачив Саньку.

— О! — сказав я.

— Привіт! — сказав Санька.

— Ну, що, тобі вчора не влетіло? — спитав я.

— Ні, — якось аж занадто байдужим тоном відповів він.

— А то я переживав, — пояснив я своє зацікавлення.

— А! — зрозумів він.

Я вже зібрався все йому розповісти — ну, про те, що у нас сталось уночі, — аж раптом клацнула наша хвіртка й на вулицю, наче п’яний, видибав мій заспаний малий. От коли траву треба було рвати, то він, бачте, спав, а як перебити мені задоволення від такого яскравого повідомлення, то він, бачте, прокинувся.

— Во-о-ов, — занудним сонним голосом протягнув він. — Мама дзвонила. Мене розбудила.

— Яка неприємність, — пожалів я його.

— Сказала, що забула написати тобі в записці, щоб ти бичків натягав. Бо вдома на вечерю їсти нічого.

— А раніше вона не могла згадати? Де це я їх тепер натягаю? Їх уранці треба тягати. Чи вона думає, що вони сидять там під водою і чекають, поки ти прокинешся?

Малий мовчки розвернувся й пішов у двір. Знову клацнула хвіртка, і ми лишилися із Санькою вдвох. У мене просто в голові щось клацнуло, коли я почув ту хвіртку. Я ще не зрозумів, що це таке спало мені на думку, як клацнуло й у Саньки:

— Вов! Я знаю, де взяти бичків!

Хоч би що там хто казав, а мені слід було відмовитися, коли Санька розповів, яких бичків він мені обіцяв. При тому для нього головним доказом праведності вчинку було те, що бички — Агентові, а для мене доказом неправедності — що вони все-таки крадені.

— І нічого вони не крадені, — доводив він мені. — Украсти можна те, що належить іншому. А ці бички будуть йому належати тільки тоді, коли він їх зловить. А він їх ніколи не зловить, бо їх уже там не буде.

Ну, щоб ви зрозуміли, у нас ніхто нічого не краде. Дуже мирна вулиця. Ми навіть м’яча на ніч, бува, не забираємо. Так і лежить цілу ніч на вулиці. А що з ним станеться! Я Саньці намагався пояснити, що ці перемети ставив Агент. Отже, хоч це й незаконно, але риба — його.

— А якщо риба його незаконна, то ми її повинні забрати, щоб він ніколи більше так не робив.

Логіки ніякої, а переконаність — захмарна.

— Чому ти вирішив, що він так не робитиме?

— Бо зрозуміє, що ставити перемети біля мого дому — дурість.

— А яка різниця, де їх ставити?

— А ніякої. У нього що, річки перед домом немає?

— Немає. Він живе в комунальному будинку. Від лікарні.

— А він що, лікар?

— Ні. Але це бичків не стосується.

— Ага, не стосується. Я, значить, спеціально шлакоблоки на човні вивозив, аби в них бички завелися — перед моїм домом. А він на готовеньке прийшов і перемети поставив. Так?

Важко сперечатися з людиною, для котрої головне — не логіка, а прагнення будь-що переконати іншого. Я зрозумів, що чинити опір — безглуздо.

Утім, якщо вже бути зовсім чесним, то насолити Агентові також хотілося. Ну, і страшно було, звісно. А раз страшно — то це пригода.

Ми знали, що в Агента нікого немає вдома. І все-таки серед ясного дня знімати бичків з перемета — діло «очкове». Доводилося постійно роззиратися. Коли неподалік хтось пройшов на «кадеті», ми вляглися на пайолах, ніби просто засмагаємо. Також іще те задоволення! Пайоли мокрі, слизькі від риби, а засмага нам не загрожувала: середина літа, вже не раз облізли й остаточно занегритосіли.

— Сань, а де Агент працює?

— Як де? В органах! — здивувався він із мого запитання.

— Звідки ти знаєш?

— Ти що! Він же сам казав!

— Кому? Тобі?

Запала тиша. Ясно, що Саньці Агент такого не казав. Вони взагалі уникають контактів після всього, що Санька для Агента зробив.

— От сікьош, усі знають, що він Агент. І що він сам казав. А кому?

Я сам про це щойно подумав, тому сів у човні, незважаючи на «кадет», який проходив зовсім близько. Пусте. Він от-от мусив міняти галс, тож йому не до нас. Ну, розмовляють пацани в човні — що тут такого? Та й на «кадетах» ходять лише семилітні курчата.

— От як ти думаєш, — вів я далі, — якби хтось нас вирішив пограбувати, як би він пробрався на подвір’я?

— Агент хотів вас пограбувати?!

— Та ні, я для прикладу кажу. Ну, не пограбувати, — щось нам підкинути, щоб ми не бачили.

— Дріжджі?

Ми зареготали. Позаторішню історію про Санькові дріжджі в Агентовому надворі знала вся Варварка.