Семюель Беккет - Уот

саме його вухо. Він не знав, що то були за голоси, хоча, з іншого боку, не можна було й сказати, що так уже геть зовсім не знав. Тому він надміру й не полошився. Тепер ці голоси часом лише співали, а інколи тільки кричали, інколи тільки стверджували, а інколи тільки шептали, інколи співали й кричали, а інколи співали й стверджували, інколи співали й шептали, а інколи кричали і стверджували, інколи кричали й шептали, а інколи стверджували й шептали, інколи співали, кричали й стверджували, інколи співали, кричали й шептали, інколи кричали, стверджували й шептали, а інколи співали, кричали, стверджували й шептали водночас, і в один голос, як от зараз, і це якщо згадувати лише ці чотири голоси, бо там були й інші. Часом Уот розумів усе, часом дуже багато, часом — мало, а часом — зовсім нічого, як оце зараз.

І тут поїзні ліхтарі на мить вирвали з темряви іподром, огороджений чепурним білим парканом, і тим самим попередили Уота, що на наступній зупинці він має виходити.

І от він підсунув валізи ближче і приготувався вийти, тільки-но поїзд зупиниться.

Колись уже так було, що він проскочив станцію і опинився на наступній, бо вчасно не приготувався і не зійшов на зупинці.

Гілка ця була малолюдна, особливо о такій порі, коли і машиніст, і кочегар, і кондуктор, і станційні робітники по всіх станціях, хтиво попихкуючи, чимчикують до своїх жінок після довгих годин змушеної аскези. Тому й поїзд, ледве під’їхавши до платформи, пружно рве з місця і скаче далі.

А я от брав би таких і карав би немилосердно, сказав пан Спіро, все перед тим перевіривши, звісна річ, згідно з буквою і духом церковних законів. Він зняв ноги з сидіння. Він вистромив голову у вікно. І папських декретів, закричав він. Вітер вдарив йому в обличчя, і він поспішив сховатися. Він сидів сам-один, розтинаючи ніч, летів далі. Зійшов місяць. Не з неба на землю, поки що тільки на небо. Він був неприємно жовтявого кольору. Не те щоб уповні, скоріше на ущербі, ще й на очах щербатився. Коли Уот мав рухатися, скажімо, на схід, він спрямовував тулуб якомога ближче до півночі і водночас відкидав праву ногу якомога ближче до півдня, відтак розвертав тулуб якомога ближче до півдня і водночас відкидав ліву ногу якомога ближче до півночі, тоді знову спрямовував тулуб якомога ближче до півночі, відкидав праву ногу якомога ближче до півдня, відтак знову спрямовував тулуб якомога ближче до півдня і відкидав ліву ногу якомога ближче до півночі, і так далі, знову і знову, безліч разів, доки не діставався мети подорожі, щоб хоч трохи посидіти. Отаким робом, стоячи спершу на одній нозі, а тоді на другій, повільно, але головою вперед він пересувався уздовж прямої лінії. Коліна його при цьому не гнулися. А могли б. Але не гнулися. З погляду гнучкості кращих колін, ніж у Уота, годі шукати, бо вони, що б там кому не ввижалося, вміли, коли треба, згинатися на всі боки. Але у процесі ходіння вони з невідомих причин не гнулися. Разом з тим ноги його виписували дивовижні траєкторії, пласко, всіма підошвами і з неприхованою огидою то ступали на землю, то залишали її. Руки ж його раділи з того, що їм дали спокій, і теліпалися на всі боки.

Леді Мак Кен, яка йшла слідом за ним, вирішила, що вона ніколи не бачила на проїжджій частині дороги подібних рухів, а з усього жіноцтва мало хто знався на дорогах ліпше за леді Мак Кен. Цей дивак, судячи з регулярності і наполегливості його рухів, не був алкоголіком. Ні, перед нею був линвохода. Але більш, ніж ногами, леді Мак Кен була вражена Уотовою головою. Бо таке ногодригання могло бути зумовлене кількома причинами. І, замислившись над тим, чим же саме зумовлені ці рухи, вона пригадала старий анекдот ще часів її дівування, старий анекдот про студентів-медиків та добродія, котрий цибав попереду них, не згинаючи колін та широко розставляючи свої на позір дерев’яні ноги. Даруйте, сер, звернувся до нього один із студентів, коли вони порівнялися, і здійняв свого кашкета, даруйте, але мій друг стверджує, що це — геморой, а я гадаю, що гонорея. Виходить, що і ви, і я — ми помилялися, відповів добродій, бо я ж був певен, що це все у мене від газів.

Отже, леді Мак Кен здивували не стільки ноги, як голова, міцно посаджена на тверду шию й прикрита твердим капелюхом, що при кожному кроці оберталась не менш як на дев’яносто градусів. І де це вона читала, що ведмеді отак із боку на бік мордою крутять, коли їх цькують собаками? Не інакше, як у містера Уолпола.

Леді Мак Кен не була прудконогою, а все, либонь, через давню звичку робити будь-що неквапливо і через ноги, не менш давні й недужі, але зараз вона з кожним кроком бачила всі ці рухи дедалі ясніше. Бо як леді Мак Кен, так і Уот рухалися в один бік.

Леді Мак Кен, вірна дочка своїх войовничих католицьких предків, була не з лякливих, але вона обачно спинилася і, опершися на парасольку, чекала, поки відстань між ними збільшиться. І отак, то зупиняючись, то просуваючись уперед, вона йшла на безпечній відстані від цього дивного, цибатого опудала, поки не дійшла до воріт свого дому. Тут, вірна духові своїх давніх предків лицарів, вона підняла каменюку і з усієї сили, яка у хвилини гніву ставала безмежною, пожбурила її в Уота. Очевидно, Господь, що завжди був поблажливий до місцевих Мак Кенів, і зараз водив її рукою, бо камінь таки поцілив у капелюх Уота і, перш ніж упав на землю, завдав йому неабиякої шкоди. Тут, безумовно, не обійшлося без провидіння, бо варто було каменюці влучити в його вухо або у потилицю (це зовсім близько), тоді б він мав відкриту рану, яка ніколи-ніколи б не закрилася, бо Уотова шкіра погано загоювалася через нестачу якихось речовин у крові. Минуло п’ять-шість років, а з його правого боку все ще виднілася гноївка травматичного походження, дарма що він день і ніч бинтував її перед люстром.

Якщо не брати до уваги того, що він зразу ж поставив свої валізи на землю, підняв капелюх, нап’яв його собі на голову, взявся знов за валізи і після кількох фальстартів пошкандибав далі, Уот, вірний своїм принципам, сприйняв цей вияв агресії так, наче то