Семюель Беккет - Уот

Він здавався людиною різкою й жорстокою, що потерпає від нестерпного розумового, душевного, а може, й фізичного болю. Перш за все в око впадав його кашкет, через те, мабуть, що з-під нього завжди стирчали чорні, просякнуті потом кучері, які липли до білого, немов крейда, чола. Потім глядач помічав скутий судомою сердитий рот, а відтак і все інше. Вуса його, прекрасні, здавалося б, вуса із невідомих причин лишалися поза увагою. Про такого хотілося думати: ось чоловік, що, не кажучи вже про все інше, ніколи не скидає кашкета, такого собі кашкетика із дешевого синього полотна з помпончиком нагорі. А все через те, що з защіпками велосипедними він також не розлучався, і обидві його холоші стирчали по різні боки, немов їх розтягували потужні пружини. Це був коротун, який немилосердно накульгував. Варто було йому зрушити з місця, як його починало смикати, ніби він був намірився впасти мов стій на коліна, а тоді раптом роздумав. І так за кожним кроком.

Він підняв Уотового капелюха, подав йому і сказав, сер, ваш капелюх, якщо не помиляюся.

Уот подивився на капелюх. Чи правильно те, що це справді його капелюх?

Він нап’яв його на голову.

Там, де кінчається платформа, з дверей вийшов кіоскер зі своїм велосипедом. Зараз він знесе його стрімкими кам’яними сходинками і поїде додому. Там він розіграє ґросмейстерську партію в шахи з підручника Стонтона. А завтра вранці він знов занесе велосипед по цих сходах. Першокласний велосипед, через те й важкий. Простіше було б залишати його долі, під сходами, але чоловік волів, щоби той був поруч. Його звали Еванс.

Уот підняв свої валізи і сів у поїзд. Купе він не вибирав. Перше, в яке він зайшов, виявилося порожнім.

А на платформі вантажник ганяв свій візок з бідонами спершу туди, потім назад. На одному кінці платформи громадилась купа бідонів, на іншому — друга. Вантажник ретельно вибирав з однієї купи якийсь бідон і тягнув його до другої. Там він так само ретельно вибирав інший бідон і плуганив на іншу купу. Він сортує бідони, сказав Уот. Або відбуває покару за непослух чи за службовий огріх.

Уот сів спиною до локомотива, який здригнувся і, попихкуючи, потягнув зі станції довгу валку вагонів. Уот полюбляв, щоб спина була обернута в той бік, куди ти їдеш.

Але не встиг він далеко заїхати, як відчув на собі чийсь погляд, підвів очі й побачив кремезного пана, що сидів у протилежному кутку купе. Ноги свої пан поклав на сидіння напроти, а руки сховав у кишені пальта. Отже, купе було не таке вже й порожнє, як спершу здалося Уотові.

Мене звати Спіро, сказав пан.

А от, нарешті, й розумна людина. Він почав із суттєвого, щоб, розвиваючи тему, перейти до речей менш значущих, спершу те, потім це, усе по порядку.

Уот усміхнувся.

Не подумайте тільки нічого такого, сказав пан Спіро.

Уотова усмішка відрізнялася й тим, що вона не була одноразова. Слідом за нею, після короткої паузи, з’являлася ще одна, хоча, чесно кажучи, й не така виразна. У цьому вона нагадувала пердіння. А бували випадки, коли виникала потреба й у третій, слабкій та швидкоплинній усмішці, перш ніж лице прибирало свого звичного виразу. Але таке траплялося дуже рідко. І довго ще треба було чекати його наступної усмішки, якщо тільки не скоїться щось несподіване, що не на жарт засмутить його.

Друзі мене називають Дун, сказав пан Спіро, за розум і за веселу вдачу. Д-У-Н. А якщо навпаки читати, то буде Нуд.

Пан Спіро перехиляв час від часу пляшечку, але норму свою знав.

Я видаю «Хрест», сказав пан Спіро, популярний щомісячний часопис для католиків. Гонорарів нашим авторам ми не сплачуємо, але вони теж мають певний зиск. У нас неперевершений рекламний відділ. Тримаємося на поверхні, бо швидко рухаємося. А які у нас грошові конкурси! Нині такі часи, що куди не плюнь, скрізь сутужно. І я вам скажу, що з побожності теж можна мед зібрати. Наприклад: «Переставте чотирнадцять літер, з яких складаються імена членів Святої родини, так, щоб утворити з них харчовий продукт і страву з нього». Правильна відповідь: «Сира соя і мій суп». Або: «Що ви знаєте про ад’юрацію, екскомунікацію, маледикцію та швидкоплинну анафематизацію комських вугрів, боннських кабанів, ліонських пацюків, маконських слимаків, лозаннських п’явок та валенсійської гусені?».

У примарному світлі повз вікна потяга мчали поля, огорожі й канави, або так лише здавалося, а насправді рухався лише поїзд, а земля лежала під ним і не рухалася.

Хоча наша віра тверда й непохитна, сказав пан Спіро, ми — за широту поглядів. Я особисто є прихильником нео-іоанно-томізму і зовсім цього не соромлюся. Разом з тим я ніколи не піду на те, щоб дозволити своїм переконанням кидати тінь на мою ж духовну полігамію. Podex non destra sed sinistra[2], — не будемо скупердяями. Ми надаємо слово людям різних поглядів і переконань, а в нашому мартиролозі можна знайти багато імен вільнодумців. Моїм особистим внеском і, так би мовити, додатковою епітимією є рубрика «Духовний шприц, або ж Клізма побожності». Вона в нас настільки гнучка й еластична, що навіть пресвітеріанець читатиме її і не скривиться. Але чому я кажу все це вам, людині, яку я не знаю. А тому що сьогодні я мушу поспілкуватися зі своїм подорожнім братом. І куди це ви, сер, верстаєте дорогу?

Уот відповів.

Прошу? сказав пан Спіро.

Уот повторив.

Тоді не будемо гаяти дорогоцінного часу, сказав пан Спіро.

Він видобув із кишені аркуш і зачитав:

Лурд,

Нижні Піренеї,

Франція

Шановні читачі!

Сталося так, що пацюк — чи якась інша дрібна тварина — відгриз шматок свяченої проскури.

1. Причастився він (пацюк) до Тіла Господнього чи ні?

2. Якщо ні, то що сталося з тим шматком?

3. Якщо так, то як тепер ставитися до того пацюка?

Щиро Ваш,

Мартін Ігнаціус Маккензі

(кореспондент суботнього додатка до профспілкової газети «Чесний бухгалтер»)

І от пан Спіро заходився відповідати на ці запитання, тобто він відповів на перше з них, а відтак — на третє. Не шкодуючи часу, розлого і щедро він цитував святого Бонавентуру, Петра Ломбардського, Олександра Галльського, Санчеса, Суареса, Генно, Сото, Діану, Кончіну та Дензів, бо він мав широку натуру. Але нічого цього Уот не почув, бо йому заважали інші голоси, що співали, кричали, стверджували і шептали щось незрозуміле в