Дмитро Степаненко - Окопні історії: фронтовий щоденник

ранку — улюблений час розвідників і спостерігачів. Москалі по всьому фронту одночасно прогрівають мотори на своїй техніці і щосили димлять у небо. Якщо день безвітряний, можна помітити кілька нових цілей для артилерії і переконатися, що вже відомі нікуди не поділися.

Колишній танкіст Петрович цю процедуру ой як не любив! Річ у тім, що він чергував у нічну зміну, снідав і лягав спати. А на сєпарському опорному пункті, здавалося, лише цього й чекали. Безсовісні окупанти заводили танчик, виїжджали зі сховку, немилосердно газували і, щосили брязкаючи траками, робили кілька кіл. Ці маневри було добре видно у проміжках між деревами.

Оператор СПГ[12] мріяв перетворити танчик на купу брухту. Він із нетерпінням чекав на появу рухомої цілі і майже кожного дня хоч раз, та стріляв. СПГ випльовував ракети з вибухом, чутним за кілька кілометрів. Що вже казати про бліндаж Петровича, викопаний за кілька десятків метрів. Не найкомфортніші умови для відпочинку.

Танчик огризався своєю гарматою, спеціально для цього спорядженою осколково-фугасним снарядом.

— Побажав нам доброго ранку, — казали на клапані.

Після цього вже й мови не могло бути про міцний та здоровий сон. Хіба ж це можна довго витримати?

Петрович розсердився й кілька днів із біноклем у руках розробляв план помсти.

Після чергування, на світанку, замість повернутися в бліндаж, месник вирушив до сєпарів. Непоміченим пройшов повз усі пости до капоніра з ворожим танчиком. Там теж нікого не було. Танкісти — нехлюї за родом військ, незалежно від національності. А сигналізація на бронетехніці виробниками взагалі чомусь не передбачена. Петрович тихенько заліз у танчик, завів його й виїхав. Москалі спочатку спросоння довго здогадувались, що сталося. Потім у паніці розбігалися, боячись, що танк почне їх розстрілювати. Вони ж не знали, що там лише водій. А коли оговталися, машина стояла на нашому клапані. Петрович з гідністю вислухав захоплені вітання від товаришів, поснідав і вмостився (уже спокійно) спати до обіду.

Для танчика підібрали позицію і включили в систему оборони клапана. Домовилися з танкістами виміняти на гранати й сигналки трохи снарядів.

Але наступного дня СБУ та військова прокуратура без жодних пояснень конфіскували танк і більше його ніхто не бачив.

Старший клапана плювався і клявся, що віднині про успіхи його підлеглих керівництво жодного слова не дізнається. А тим часом подав на Петровича документи для грошової винагороди як «за знищену техніку противника».

Документи про заохочення похерили, начальство цинічно відмовилося визнавати правдивість історії.

— Та пішли вони всі в дупу! — прокоментував ситуацію Петрович, — я ж тут не заради грошей.

А грамоти і сержантські лички хай собі на лоба приліплять. Головне, що тепер можна спокійно виспатися і більше шансів до вечора дожити.

Телезірка

— А звідкіля у вашого чергового такий позивний?

— Телезірка? Так його влітку по ящику показували.

— Чи й не дивина. По передку щотижня якісь журналюги із відеокамерами вештаються.

— Там ціла історія вийшла. Із самого ранку на блокпост телебачення приїхало. А хлопці дрихнуть після нічних змін, лише троє чергових на КПП тусуються. Старший гукнув біля бліндажів, щоб усі швидко збиралися і бігли до КПП. Наш герой спросоння вирішив, що це тривога. Як спав у шортах, то лише у шльопки заскочив, накинув броніка на голе тіло, каску на голову, ну і автомат у руки. Прибігає до гурту, а йому відразу мікрофона під ніс і єхидненько так:

— Що ж це у вас, солдатику, зовнішній вигляд для війни не зовсім відповідний?

— А ви знімайте мене, завезіть відео в Київ і покажіть Яценюку. Хай гляне, у чому ми тут воюємо. Дякувати волонтерам, що хоч броня є, бо держава лише автомати роздала, — не розгубився вояка.

Наступного дня цей сюжет розлетівся по усім каналам та ютубам. І до нас почалося паломництво волонтерів, які намагалися пів буса берців і футболок залишити. Сказано — Телезірка.

Язикатий сєпар

Через блокпост у Горлівку й назад катається різний народ. Один сєпар на велосипеді регулярно діймав чергових. «Укропи», «фашисти», «бердеровци», мать-перемать, «чєво сюда пріпьорлісь?» і т. д. Чергові спочатку відмовчувались, потім пробували дискутувати, далі почали посилати його зі старту. Але хіба поясниш ватнику, що його думка нікого не цікавить? Він сікався до хлопців, матюкався, бризкав слиною й буквально стрибав межи очі. Раз він заявився чи то як завжди п’яний, чи то обколений перед самою комендантською годиною та з криком:

— Укропи, вам п…! — вихопив із кишені кільце від гранати і, користуючись метушнею, спробував відібрати у найближчого бійця автомат. Чергові втрьох насилу його подужали (колишній спортсмен, чи наркота сильна?). Наробили фізичних зауважень і почали радитись, що робити далі. Вата на тому боці, у Горлівці, сидить тихо, ні пари з вуст, а в нас, в нормальній Україні, раптово згадує про всі можливі й неможливі права і свободи та при найменшій нагоді жаліється в міліцію, прокуратуру, міжнародну асоціацію сексуальних меншин і на різноманітні гарячі лінії. Одне слово, за синця місцевому в наших реаліях можна отримати тюремний термін. Майже всі місцеві СБУшники й прокурори — махрові сєпари. Їм за щастя укропа посадити — була б лише зачіпка. А тут ЧП міжлугандонського масштабу. Добре, що через пізню годину ніхто нічого не бачив і не чув.

Із сусіднього клапана підтягнувся земляк і добив сєпара. Жмура перетягнули в лісосмугу й трохи прикидали землею та гілляками. Ніхто його між розтяжками все одно шукати не полізе, а лисиці за тиждень розукомплектують і розтягнуть деталі по норах. До велосипеда прив'язали кілька гранат, і він рівномірно розпорошився в просторі. Як кажуть менти: «нема тіла — нема діла», і жалітись нікому.

— А де граната поділася? — схаменувся один із копачів.

— Яка граната?

— Від якої кільце у того придурка в руках було.

— Знаєш, у процесі боротьби не встигли запитати, куди він її собі запхав. А потім пізно уже було. Якщо дуже цікаво, можеш розкопати й пошукати в кишенях.

— Та ні. Я пас.

Майже кожен клапан має свої маленькі таємниці, легенди й кілька непомітних курганчиків у пейзажі.

Забули

Непомітно, у турботах і розвагах, минуло ще десять днів. Коли телефонує Старшина:

— Хлопці, не повірите. Сьогодні командири на наш взвод хотіли ще один пост повісити, з охорони штабу. Розказували, що в нас багато людей. А коли я заїкнувся, що п’ятеро на передку, штабників аж розтіпало: «Не може бути, вони десять днів тому мали повернутися». Минулого разу транспорт під’їхати не зміг, а потім про вас просто забули.