Гамаль Абдель Хусейн Насер - Щоденник про війну в Палестині

Гамаль Абдн Насир - призидент Єгипту (1954-1970), а у травні-липні 1948 брав участь в арабо-ізраїльській війні на території Палестини в якості штабного офіцера батальйону. У щоденнику описані події від самого початку війни до поранення Насира в липні 1948. Спогади так і не були завершені. Наведений фрагмент є тим, що Насир устиг написати весною 1955, одразу після військової операції Ізраїлю проти Гази.
Щоденник є цінним з огляду на мілітарне мислення молодого Гамаля Абдн Насира із професійної точки зору, його розуміння причин поразки єгипетської армії у війні. А також тим, що показують, які настрої панували в Єгипті напередодні повалення монархії у 1952.
Перекладено із англійського перекладу "Nasser`s Memoirs of the First Palestinian War" translated by Walid Khalidi, 1973
Українською переклад Осип Леміш, 2020
З метою полегшення розуміння сучасному українському читачеві, зокрема щодо зниклих населених пунктів, видання містить численні примітки.

- Щоденник про війну в Палестині [calibre 3.46.0] (пер. Осип Леміш) 279K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Гамаль Абдель Хусейн Насер

Гамаль Абдн Насир

ЩОДЕННИК ПРО ВІЙНУ В ПАЛЕСТИНІ

يوميات الرئيس جمال عبد الناصر عن حرب فلسطين 1955

Перекладено за текстом:

“Nasser`s memoirs of the First Palestine war”

translated by Walid Khalidi

Journal of Palestine Studies, 1973

Переклав українською Осип Леміш

2020

Зміст

I

II

III

IV

V

VI

I

Декілька тижнів тому я подивився захоплюючий фільм у одному із кахірських кінотеатрів. Це був детектив про тісні узи, вражаючий різновид фільмів, у яких Голлівуд такий успішний. Мова йшла про лиходія, що спокусився на злі махінації диявола. Лиходій вчинив убивство і спланував його таким чином, що підозра впала на невинного чоловіка. Усі свідчення вказували на невинуватого. Його супроводжували підозріливі погляди, а кульмінаційний момент настав уже тоді, коли його звинуватили у злочині й посадили на лаву підсудних. Чоловік утратив самовладання і був на межі божевілля. Знову й знову він посилався на свою невинуватість, однак ніхто його не слухав і не вірив йому. Навіть найближчі до нього люди почали сумніватися в його невинуватості. Чим більше він намагався захищати себе, тим більше він заплутувався в сітях, у які потрапив, і тим більш вагомими ставали свідчення про подробиці, які так уміло й удавано його обтяжували. Він впав у відчай і питання про винуватість або невинуватість почало бентежити навіть його власну глибоко ослаблену совість. Врешті-решт, сильно схвильований і під тиском постійного навіювання, він майже зізнався у злочині який ніколи не вчиняв і навіть не думав учиняти.

Ця історія нагадала мені те, що сталось із єгипетською армією в Палестині. Поразка зазнана у Палестині наче злочин у фільмі, який ніколи не учинявся. Хто ж тоді є справжнім винуватцем у Палестині? На мою думку, злочини Палестинської війни вчинялися не єгипетською армією, а іншими. Однак сфабриковані обвинувачення були пред’явлені єгипетській армії та відповідальність за те, у чому ми невинні, була перекладена на нас. Подібно до невинного чоловіка із фільму, армія майже повірила в трагікомедію про свою провину. І найближчі до армії люди – народ Єгипту та інші дружні нації – були майже переконані у провині. У фільмі справи були виправлені протягом близько години і правда перемогла. Невинний чоловік покинув лаву підсудних, а на його місце сів убивця та поніс покарання. Але жахливий тягар трагедії, пережитої в Палестині, триває шість довгих темних років.

Коли декілька днів тому я сидів у військовій академії і сказав, що єгипетська армія не була переможена у Палестині, мій посил не додав пристрасті промові. Я не просто намагався підняти моральний стан вояків після нещодавньої атаки у Газі (Військова операція Ізраїля проти підконтрольного Єгипту Сектора Гази, здійснена 28 лютого 1955, в ході якої десятки єгипетських та палестинських солдат були убиті та поранені – прим. перекладача). Я описував правду, свідком якої був. Я намагався вирватися із пут, у яких ми застрягли. Я намагався доступно пояснити, що армія не відповідальна за поразку в Палестині, що замість звинувачення армії слід пред’явити рахунок справжньому злочинцю. У палестинській трагедії я не був стороннім глядачем, як у кахірському кінотеатрі кілька тижнів тому. Я сам був на сцені разом із тисячами інших офіцерів та чоловіків. Я досі пам’ятаю день, коли почалася моя роль у цій трагедії.

Був квітень 1948 року. Організація вільних офіцерів (Секретна революційна спільнота, заснована Насиром на поч. 1940х.. Вільні офіцери здійснили військовий переворот 23 липня 1952, змістивши короля Фарука – прим. перекладача) замкнулася в собі й залягла, оскільки детективи вже йшли по наших стопах та збирали про нас інформацію на всіх напрямках. В армії була здійснена невдала спроба. Увага політичної поліції була зосереджена у нашому напрямку. Час був найменш доречний для будь-якої активності й наші зустрічі були нечастими, оскільки ми не бажали привертати до себе увагу.

Саме тоді я закінчував навчання в офіцерській школі. Однак турбота й відповідальність за свої справи в школі не змогли переважити поклик до війни у Палестині. То було велике збудження серед моїх колег і моральний дух, особливо серед молодших офіцерів, був високий. Багато побратимів з Організації вільних офіцерів приходили до мене крадькома, щоб уникнути стеження, й шепотом повідомляли, що збираються йти воювати добровольцями за Палестину. Я сам вагався. Чи повинен я також бути добровольцем? Чи повинен я одягти уніформу, взяти в руки пістолет-кулемет і піти воювати? Або чи повинен я завершити своє навчання в офіцерській школі, адже я провчився цілий рік і до закінчення навчання залишався лише один місяць? Приблизно в той час група із Установчого комітету Організації вільних офіцерів зібралася у моєму будинку й було прийняте рішення, що частина із нас повинні направитися до Палестини (Єгипетські сили зайшли у Палестину іще до 15 травня 1948, вони були нечисельними й на початку складалися переважно із добровольців – прим. перекладача), а решта мають залишатися в Кахірі.

Одного ранку я опинився на кахірському вокзалі в компанії Абд ель Хакіма Амера та Закарії Мохіддіна. Ми попрощалися з Камаль аль Дін Хусейном, який збирався до Палестини своїм шляхом разом із друзями та побратимами. Ми привітали їх із наданою можливістю піти в Палестину та пообіцяли зустрітися там у недалекому майбутньому. Ми також схвильовано запевнили їх, що робитимемо все можливе у Кахірі, щоб гарантувати успіх їхньої місії. Останні слова, які я сказав Камалю перед тим, як потяг вирушив, були такі: «Дай мені знати, якщо потребуватимеш чогось. Я обов’язково виконаю до кінця твої запити, що стосуються армії, й буду стежити за тим, щоб вас не стримували червоні лінії та бездіяльність.»

Коли потяг повільно рушив зі станції, наші серця билися від емоцій. Замість того, щоб піти додому, того вечора я зайшов до офісу щоденної газети.