Гамаль Абдель Хусейн Насер - Щоденник про війну в Палестині

Я попросив редактора дозволити мені написати статтю з описом сцени на вокзалі. Сівши, із тремтінням та збудженням, я написав що було на вокзалі. Тієї ночі я не лягав спати, а залишався в офісі й чекав на перший випуск номеру, який містив мою статтю.

Перший день травня минув і ми все ще залишалися в Кахірі. Однак подумки ми були в Палестині. Нас охоплювало запаморочення від думок та почуттів. Одного дня нам повідомили, що наша група в офіцерській школі закінчить навчання раніше визначеного розкладу, можливо це було наслідком подій у Палестині.

Випускна церемонія була простим і жвавим святом, після якого ми квапилися дізнатись куди нас призначать. Невдовзі мені наказали приєднатися до 6-го батальйону. Абд ель Хакім Амера призначили до 9-го, а Закарію Мохіддіна – до першого батальйону. Ці три батальйони вже стояли поблизу палестинського кордону, але ми не знали непевно яке майбутнє нас очікує. Проте ми всі прагнули негайно приєднатись до своїх підрозділів. Нам наказали покинути Кахіру 16 травня (Держава Ізраїль була проголошена 15 травня – прим. перекладача), але наш стимул був настільки великий, що ця затримка роздратувала нас. Ранкові газети були сповнені новин про події у Палестині. В той самий час були різноманітні прогнози та суперечливі репортажі як для офіційної трибуни, так що єгипетський уряд міг засмутитися цією темою. Не було жодних спеціальних вказівок у газетах щодо того, чим могла бути та чи інша точка зору. Однак уже тоді почало здаватися, що у нас є можливість почати Палестинську війну і загальна атмосфера в країні була переповнена збудженням.

II

16 травня, взявши речовий мішок, я покинув свій дім, залишивши позаду на столі ранкову газету. Перша сторінка газети містила комюніке [офіційне повідомлення] Міністерства оборони про початок військової операції в Палестині. Мене охопило дивне відчуття, коли я швидко спускався сходами й думав: «Тепер я на шляху на фронт.»

На машині я доїхав до будинку Абд ель Хакіма Амера, бо ми домовилися, що я спершу маю підібрати його, потім Закарію Мохіддіна, щоб ми всі їхали разом. Мені здавалось, що фронт займає всі мої думки, то ж я хотів сконцентруватися на тому, що слід забути зовсім те, що залишив позаду – особливо усі ті сльози, що котилися, коли я покидав будинок і, я знав, падали, коли я спускався сходами вниз.

Потяг, що покинув Кахіру їдучи на фронт був типовим для поїздів воєнного часу: офіцери та інші чини у кожному кутку, рюкзаки нагромаджені у проходах і зрештою розкидані всюди гвинтівки та шоломи. Збудження було у кожній дії, слові, погляді. Була розмова про те невідоме, яке нас очікує і в яке ми збиралися кинути наші життя. Інколи були розмови про наших побратимів, які пішли на війну раніше та про тих, яких ми залишили позаду. Особливо куток, який зайняли Абд ель Хакім, Закарія та я невдовзі став операційною штаб-квартирою в мініатюрі. Ми розгорнули поміж собою величезну карту й почали обговорювати ситуацію. Із першого погляду перед нашими очима з’явилися «прогалини» у нашій позиції, крізь які наші лінії могли бути під загрозою.

Єгипетська армія в той час була сформована із дев’яти батальйонів. Лише три з них були поблизу кордону тоді, коли був відданий наказ увійти в Палестину і ще чотири в дорозі. Ми продовжували ставити собі запитання. Чому не було сконцентровано великої кількості батальйонів на кордоні відтоді, як було прийняте рішення про початок війни? Чому резерви не були призвані та сформовані в нові батальйони, які можна було б відправити на фронт, коли потреба у цьому зросла? Чому перше комюніке описувало палестинську операцію лише як каральну експедицію проти сіоністських «банд»? Досить швидко, однак, наше відчуття піднесенння змогло додати нам упевненості та сформувати серйозний суцільний фронт.

Однак наше занепокоєння щодо слабкості нашої позиції повернулось коли наш потяг зупинився в ель-Аріші. Зовнішній вигляд міста, з огляду на цілковиту темряву, спершу видавався суворим. Ми собі уявляли, що такий суворий вигляд повинна мати тилова база військової операції. Але коли від поверхового огляду ми перейшли до суті військової активності, характерної для тилової бази, були вражені тим, наскільки ми помилялись. Спочатку на станції не було нікого, кого б ми цікавили. Не було нікого, хто б пояснив нам, що нам слід робити. Ми уявлення не мали про точне місцеперебування наших підрозділів і ніхто не міг нам цього сказати.

Ми пішли до штаб-квартири, яку ми уявляли собі вуликом, що гуде від активності. Але там зовсім нікого не було. Вона мала вигляд покинутого будинка посеред безлюдної території. Коли ми врешті-решт знайшли чергового офіцера, він сам збирався йти на обід. Ми поділилися з ним залишками їжі, яку взяли з собою. Шум від нашого реготу й розмови відбивався через покинуту будівлю, але ця луна сповнила мене дивними відчуттями.

Після обіду ми отримали інформацію щодо приблизних позицій наших батальйонів. Дев’ятий і перший батальйони були в Газі. А шостий, до якого я мав приєднатися в якості штабного офіцера, залишався в Рафе, однак уже провів операцію проти Дангура (Нині на його місці ізраїльський кібуц Нірім – прим. перекладача) і повернувся назад у Рафе. Отже, ми розділилися. Абд ель Хакім та Закарія поїхали на джипі до Гази, а я сів у машину, щоб приєднатись до свого батальйону в Рафе.

Атмосфера у шостому батальйоні була незвична. Батальйон щойно повернувся з операції проти поселення Дангур, залишивши позаду вбитих на полі бою та навколо поселення. Я зрозумів, що вбиті, яких залишили у Дангурі символізують віру батальйону в те, за що ми боремось.

Далі я почав слухати про деталі операції. В ніч на 14 травня був даний наказ із Кахіри, що батальйон повинен рушити на Дангур. Не було часу аби провести розвідку об’єкта, як і не було взагалі ніякої інформації про цей об’єкт. Був лише один араб-провідник, чиїм завданням було відвести батальйон до місця поселення. Провідник не володів жодною інформацією щодо фортифікації поселення та його системи оборони. Та інформація, якою він володів була невизначеною і неточною. Все що він робив – вів нас, аж поки фортифікації Дангура не постали раптово у нас перед очима.

В людей не було часу на відпочинок і було одразу наказано атакувати дротяний периметр. Ніхто не знав як по-справжньому братися за цю справу, проте захисники Дангура виконували свою роботу чудово. Батальйон зазнав неочікуваних втрат і близько полудня командир підрозділу наказав відступити від поселення. Батальйон повернувся до