Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Чи ви чули: Аль-Аканте погрожує війною, якщо ми не відкриємо їм шляхи біля Свічки! — іронічно заявив один пан.

— Знову? І хто ж поїде проти нього? Ви чи, може, маестр Прест? — спитав інший з інтересом.

Канре прислухалась, бо на прийомах у маестри можна дізнатися найважливіші новини ще до того, як вони з’являться на шпальтах усіх газет.

— Вирішувати королю й Раді, — відказав перший, у котрому дівчина впізнала голову великого дому Мерселлі, сусіда й частого візитера господині.

— Я чув, мовби Людовік Прест хоче відійти від справ і передати місце очільника одному зі старших синів, — озвався інший гість, зиркаючи в бік господині дому: вона мала кровний зв’язок із Престами й могла знати щось.

Але Юріт Альвіанні мовчала і загадково всміхалася, бо її куди більше цікавило, що наговорять під впливом вина і настоянок гості.

— Дурниця воно все, — озвався посоловілий Мерселлі. — Його сини, Бергат і Корентін, звісно, обдаровані юнаки, але пнутися на найвищу посаду і керувати королівськими чаротворцями? Рано їм. Ще й коли знову загроза з боку лірців. Я тих південних зайд до-обре знаю, бився з ними ще до Війни Роаля. — Маестр влаштувався в кріслі зручніше й вочевидь запланував розповідь про подвиги своєї молодості.

Але увагу присутніх відвернув скрип дверей — запізнілі гості завжди викликають інтерес.

— Дякую за довіру, маестре Мерселлі. — Зачувши цей голос, Канре здригнулась, але нагадала собі, що невидимки не тремтять. — Доброго вечора, шановне товариство! Вибачте за спізнення: втрапив у зливу, поки гуляв містом, і не зміг з’явитися до вас вчасно.

— Шановне товариство! — Маестра Альвіанні підвелася з-за столу. — Прошу привітати мого дорогого племінника, котрий нещодавно повернувся з Вінну, й тепер я маю надію, що бачитимемо його поміж нас частіше. Жаррак Етель Прест.

Білявець повільно схилив голову у вітанні. Пан Мерселлі, котрий щойно говорив про синів Преста, поперхнувся вином, і воно потрапило на серветку, заткнуту за комір його сорочки.

Канре безшумно причинила двері, котрі зливалися кольором зі шпалерами, і вийшла крізь вузький коридор у порожню смарагдову залу.

Про великого маестра Преста вона знала добре: найкращий із королівських чаротворців. При зустрічі з його сином варто триматися якнайдалі.

«Він не впізнає тебе», — твердила собі, піднімаючись згодом нагору, назад до зали. Вона ж просто служка. Одна з багатьох. Опущена голова, сховане лице. Бруд під його лакованими туфлями. Не більше.

Жаррак Прест перестрів Канре в коридорі, коли вона поверталася з покою маестри. Одній з паній стало зле, і господиня наказала принести їй торбинку з пахощами. Лавандові сухоцвіти наче мали позбавляти слабкості й запаморочення.

— Панно студентко! — покликав юнак, коли служниця оминула його.

Канре на цей поклик мусила спинитися. До щік та вух приплинула гаряча хвиля: оце ж якщо зараз хтось почує, як він назвав її «студенткою»… Ні, в разі чого можна звести все до жарту. Дівчина опустила голову, подумки підраховуючи пелюстки в розлогих квітах — візерунку на килимі.

— То це таки ти! — Юнак говорив надто радісно — алкоголь, безперечно, вплинув на це. — Важко впізнати. Так летиш!

— Маестре, одна шановна гостя погано почувається, я повинна принести їй цілющих пахощів, — пробурмотіла Канре тихо, але твердо.

Хай що він має на думці, але й високорідним не чужі слабкість і хвороби, тож мав би дозволити їй піти.

— Якщо ти про маестру Жоєнну, то я щойно мав нагоду продемонструвати своє вміння чаротворця, в котрому так сумнівався пан Мерселлі, й позбавив її головного болю… Коли це, звичайно, був головний біль. Скидалося, що то радше нудьга й бажання поїхати додому, аніж справжня хворість.

Канре стало парко. Ніхто не визирав у коридор. З блакитної зали лунав сміх, лилося світло. Її могло би врятувати, якби маестра Альвіанні бодай на мить подумала: а де це забарилась її непутня служка.

«Припини, — сказала вона собі. — Усе так, як завжди. Аби синців не залишилося».

Тільки прогіркле відчуття того, що виходу немає, сьогодні озвалося по-особливому. Так, наче цей маестр, котрий весь день стає їй на шляху, обернувся кісткою в горлі. Або гілкою. Золотою.

— Я знаю, що у вас тут свої звичаї, але маю відчуття, що ти мене геть не слухаєш, — вів далі маестр Прест ледь роздратовано. — Очі підніми. Я не нарікатиму на це твоїй господині.

Напруга відпустила. Гість нарешті сказав те, чого вона очікувала. Дівчина пригасила усмішку, за котру могла поплатитися, підняла голову та розправила плечі. Їй видавалося химерним те, що випростуєшся перед маестрами, коли далі тебе принизять. Хоча далеко не всі думали, що то приниження. Сестра Кара казала, що краще в такі моменти просто не думати ні про що й рахувати листя чи пелюстки на шпалерах або килимах — такого добра довкола вистачало.

Жаррак Прест підійшов ще на крок. Його сіруваті в півтемряві очі виявилися зблизька красивими — як і повинні були. Високорідний же.

— Кан-ре, так? — перепитав юнак, від котрого добряче несло сливовою настоянкою, коли він стояв так близько. — Мені потрібна ненадовго твоя поміч.

— Звісно, маестре, — відповіла дівчина, дивуючись, звідки її ім’я… Ах, від пані, звичайно, від пані. — За блакитною залою в нас найближча спочивальня для гостей.

На його переніссі залягла смужка.

— Спочивальня? Я хотів би, щоб ти провела мене до виходу на веранду. Там же є бодай якесь тихе і спокійне місце?

Канре набрала в груди повітря. Якщо він наполягатиме, перечити не вийде, але бодай повідомити побажання господині — це необхідно.

— Маестра Альвіанні, — дівчина натиснула на ім’я панії, — наполягає на тому, щоб візитери усамітнювалися в гостьових спочивальнях, коли дім повен інших гостей.

— Я ж спитав про… О святі… — Жаррак закотив очі, тоді раптово зігнувся й розсміявся в кулак.