Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Тобі пора йти, — сказав маестр. — Там біля входу тупцяє охоронець із розгубленим лицем і гербом моєї тітки. Думаю, він чекає на заблукалу служку. А до мене з хвилини на хвилину друг прийде.

— Дякую за вашу добрість.

Дівчина опустила каптур на лице, запнула плащ і швидко попростувала до виходу повз управителя, який палюче дивився їй услід.

— Канре, Канре, я вже думав, сталося що! — Зблідлий Осван вирячився на неї стурбовано, щойно побачив на порозі. — Тебе так довго не було! І як ти… — Він не договорив, проте похмуро подивився на табличку з золоченою гілкою на дверях.

Процесія короля вже давно минула вулицю, і все довкола повернулося до звичного шарварку, який змітав, заглушував і плутав думки незгірш за те, як плуталися стрічки пані Альвіанні, коли вона пожбурювала їх геть у нападі гніву.

— Тримай. — Дівчина віддала охоронцеві коробки шоколаду і кинула три цукерки до одного з пакунків. — Я мала забрати замовлення маестри. Вона напередодні написала їм про це. Просто управитель — таке одоробло, що довелося довго все пояснювати. Як наче він і сам зі знаком оливи народився… Ходімо, ми й так затрималися!

Дівчина зміряла двері роздратованим поглядом, щоб переконати Освана, й припустила вгору брукованою вулицею, високо задираючи поділ злощасної сукні.

Підготовка до бенкету відбирала в Канре весь час та сили. Але то була робота, а на роботу не скаржаться, коли вона є. Ще й така хороша — куди краща за все інше, на що безрідна дівчина без імені могла б розраховувати.

Після походу до ювеліра їй належало перевірити, як справи на кухні, потім поговорити з садівником щодо декору столів: тільки свіжі букети, тільки золотаві стрічки — сьогодні господиня хотіла розкоші, а нема нічого більш розкішного за золото. Подейкували, що одного разу в намаганні вразити короля герцог Анріту змусив свого сина-чаротворця витратити всі сили, аби вкрити маєток і прилеглий сад найдрібнішим покровом із золота й перлової пудри. Молодий чаротворець, звичайно, вигорів після такої витрати сил і незабаром покінчив із собою. А король наказав стратити герцога, бо вирішив, що така помпезність не личить нікому, окрім нього. Хоча офіційною причиною назвали те, що закон оливної гілки забороняє витрачати намарне благословення чаротворців.

Але маестра Альвіанні мала смак до декору. Потім, коли вона вже вмилась і втерла в шкіру пахощі, панії треба було розчесати довгі темні коси й укласти їх. У Юонни це виходило краще, але маестра воліла, аби все робила Канре, тому так і було. Зачіску, пахощі в крихітну вишиту сумочку, дотик теплих рум’ян на вилицях… Дівчина натирала нігті господині до блиску, збризкувала трояндовою водою її шкіру, аби та була сяючою і свіжою. Допомагала їй одягатися, застібала на тонкій шиї кольє, подавала туфлі, розправляла шлейф, котрий нагадував прибій. Маестра, висока і худорлява попри немолодий вік, виглядала красунею.

— Добре, — милостиво мовила вона, коли подивилась на себе у високе дзеркало, та обсмикнула шовкові рукавички, які тонули в мереживних манжетах. — Допоможеш мені на туфельній церемонії і далі вдаватимеш невидимку.

— Так, пані, — відповіла Канре, рахуючи пелюстки вишитих квітів на мереживах.

Перед приїздом перших гостей дівчина ще встигла підправити кілька шпильок у волоссі й одягнула бежеві рукавички. Маестра не дозволяла нікому зі слуг з’являтися перед гостями без рукавичок. Та й просто не дозволяла нікому зі слуг з’являтися, за винятком тих, які розносили таці й тарелі зі стравами, наливали вино і часом отримували від гостей кілька лере, якщо панство було в гарному гуморі.

Туфелькова церемонія, котрою розважалися дами, видавалася Канре неоковирною. Проте вона ніколи не озвучувала цієї думки. Адже очевидно, що не її це справа — розваги вищих. Наче вона може нарадити їм щось.

Панії хихотіли, перемовлялися, прикриваючи напомаджені вуста розлогими віялами, зиркали на вечірні туалети одна одної. Основою їхнього спілкування була ієрархія, а за ієрархію правили краса й заможність. У дитинстві Канре дуже здивувало це відкриття: для неї всі високорідні були мов напівбожества.

Коли дівчина виходила до гостей, то звично опускала очі і бачила лише туфлі та рясні мережива подолів. Вона навчилася розрізняти постійних візитерок пані Альвіанні по голосу й ногах.

Нагадувала собі: бути тінню. Ні слова, ні погляду. Нічого, що може порушити спокій гостей та її власний. В обох руках Канре тримала вкриту оксамитом дерев’яну підставку. На ній синіла нова туфелька маестри Альвіанні.

Служниця опускала підставку перед паніями. Гості захоплювалися красою розкішного взуття, на що господиня кокетливо відповідала, що це подарунок від прихильника. Вона не називала, котрого саме, щоб красномовно засвідчити: прихильників має багато. Переважно так і було, адже маестра з її статками та іменем могла змінювати коханців як рукавички й відкрито заявляти, що шлюб «погано впливає» на настрій, красу та нерви.

Тож господиня дому приймала компліменти, а Канре тим часом брала туфельку і йшла з нею по колу, приміряючи кожній із гостей. А вони всі картинно зітхали й ніяк не могли взути туфельку, навіть коли мали відповідного розміру ніжку. Врешті Канре замикала коло біля своєї панії та торкалась її ступні, обтягнутої кремовими панчохами. Туфелька сідала бездоганно, а служниця в ці миті завше відчувала на потилиці погляд, мовби господиня втішалася, що отак згори донизу може дивитися на неї. Але з чого втішатися? То ж природна річ.

Після церемонії гості йшли до блакитної зали. Неодмінно хтось сідав до клавесина, де лежали буклети з популярними мелодіями.

Канре металась у велику залу — перевіряти, чи готовий бенкетний стіл, чи розправлені штори, чи відчинені вікна. І до моменту, коли вона закінчувала лічити прибори й нагадувала хлопчині, котрий мав розливати вино, що пан Соррей п’є лише біле, прибували всі гості.

За мить після того, як Канре зникала за таємними дверима, схованими між вікном і каміном, залу наповнювали голоси.

Високорідні панове скидалися на простих людей попри оливну гілку. Так само сміялися, сьорбали, часом проливали щось на скатертину, похапцем тягнулися до гарячого, жартували, задивлялися на чужих дружин або чоловіків. Проте Канре завжди пам’ятала: вони