Каролін Ламарш - Галявина край лісу, Каролін Ламарш

поставити валізу, як Манджю кинулася до мене із криком: «Вона літала, літала!». І додала: «Таке враження, ніби вона хотіла зробити тобі подарунок!». Я прожогом вибіг у сад. І побачив мою Шам-Шам, що статечно, гордовито махала крилами, як часто робила й до мого від’їзду — здорові качки так ніколи не поводяться, здорова качка злітає легко, без зусиль, летить по прямій і сідає далі. А Шам-Шам відірвалася від землі силою шалених зусиль, ніби запускала поточений часом старовинний механізм, і полетіла, небезпечно петляючи. Я все думав, що вона ось-ось упаде, зламає лапку, що станеться щось погане, але вона прямувала до мети, о, мети досить скромної! — вона прямувала до нас. Шам-Шам зробила невеличке коло, повернулася до нас — достоту літак, що виробляє фігури для туристів і родин, які зібрались у неділю на шоу. На відміну від інших качок, які зазвичай крутять розмашисті петлі, не бажаючи летіти прямо, Шам-Шам, як я вже сказав, зробила маленьку кумедну незграбну петлю, мов фігуристка-початківка, яка вперше стала на лід; це було зворушливо та бентежно, я подумав, що є ще над чим працювати, аби це стало хоч на щось схоже, і все ж це була правда: ВОНА ЛІТАЛА, ВОНА ЗМОГЛА ЗЛЕТІТИ!

А я, грішним ділом, гадав, що цього вже ніколи не станеться.

Манджю не привласнила лаври. На її думку, Шам-Шам з точністю до хвилини відчула мить мого повернення й вирішила зробити мені подарунок. Звісна річ, це був дарунок і для Манджю, о так, СПАСИБІ величезне! Словом, ми всі троє — додам сюди і Шам-Шам, яка, бочком приземлившись сяк-так, із гордим виглядом підійшла до нас, — ТРІУМФУВАЛИ (така собі трійця — дві самиці й один самець).

Того самого дня Манджю сіла в потяг і поїхала — як завжди, боялася турбувати мене. На неї чекали її протеже, певно, весь тиждень діставали її повідомленнями: «Коли повернешся? Без тебе нудно. Їсти не можемо. Гуляти не хочемо». Манджю поверталася до комунального помешкання і бджолиного існування. У мене вона добре відпочила, удосталь розважилася з Шам-Шам — я бачив це по її усмішці та по щоках, що округлились трохи.

Наступного дня й решту днів я провів, очікуючи на повторний трюк Шам-Шам. Кортіло, аби щодня вона ставала впевненішою. Щоб перелетіла зрештою на інший бік озера. Певно, я змирився б і з її втратою, аби тільки політ був того вартий, аби вона перемогла інших качок, що часто пнулися кудись удалечині і до яких Шам-Шам не приєднувалася ніколи. Мріяв я і про дружка для неї — маленького качура. Словом, сподівався на ліпше життя для Шам-Шам.

Однак — нічого. Ніби нічого й не сталося. Ми, приголомшені, ошелешені, ніби й не бачили її фігуру високого пілотажу. Ба більше, через два дні після від’їзду Манджю вона зникла. Я її кілька днів не бачив. Боявся найгіршого. Або найліпшого — можливо, вона зустріла коханого біля озера. Позаяк я не бачив, щоб вона поверталася, то розпитував рибалок, перехожих і велосипедистів. Багато разів довелось обійти озеро. Кожна качка вже була з парою — восени вони зазвичай паруються швидко. Качки весело брьохалися по двоє там, де іще кілька тижнів тому блукали берегом зграйками, мов школярі на уроці ботаніки, — та на відміну від дітлахів качки своїм гербарієм живляться, з апетитом скубуть водорості й намул.

Нарешті я з тяжким серцем відірвав погляд від берега, що не давав жодної надії на появу Шам-Шам, і глянув далі. І посеред озера я угледів ледь помітний обрис качки — самички, судячи зі скромного забарвлення пір’я. Розгублений, самотній, я став гукати: «Шам-Шам! Гей, Шам-Шам!» — і на мене оберталися здивовані люди. А качка, яка видалася мені схожою на Шам-Шам, віддалялася, ніби тікала від мене, не залишаючи центру озера, ретельно уникаючи берега, де я безнадійно махав руками. У мене майнула думка: це вона, нарешті звільнилася, вона самотня, як ми з Манджю. Жахлива і заспокійлива водночас думка. Авжеж, то мала бути саме вона — окрема пташка, достоту цятка на великому полотні чи човник серед розбурханого океану! Я тремтів від цього відчуття, моє серце палало високими почуттями, віяв вітер, дико сіріло небо й уряди-годи бліденьке сонце спалахувало на хвильках — усе здавалося трохи похмурим, та все одно живим, сповненим контрастів і надії.

Повільним кроком я повертався, роздертий на суперечливі відчуття. Та що я побачив, як повернувся до свого саду? Під деревом — липою, єдиним деревом у моєму садку — сиділа Шам-Шам. Вона не рухалася, мала доволі дивний вигляд — немов удовиця в жалобі, — а отже, самотньо озером плавала не вона. Я підійшов, звернувся до неї лагідно, та вона не поворухнулась і мала змучений вигляд. Я хотів узяти її на руки, подивитися ближче, що трапилося. А вона тяжко підвелася на лапки — і здаля я помітив, як знову звисало її крило, як і раніше, ніби знову слід було починати спочатку. Її гнітючий настрій я відчував незгірше за свій. У наших долях щось спурхнуло — і впало. Щось не клеїлось у нашому житті.

Я мусив зважитися. Тож я попередив П’єра, Маріон, Манджю. І всі мені в один голос сказали: «Не переймайся! Так вона буде біля тебе. Житиме собі потроху, знаючи, що ти її завжди захистиш, що є місце, де вона в безпеці, де завжди знайдеться кілька зернин — навіть узимку, коли мороз». Наче забули, у чому полягає головна мета «ревалідації» (якщо прибрати кілька літер, то виявиться, що всередині приховано слово «зв’язок» — «relation»): повернути пташку до повноцінного життя після невеличкої урочистої церемонії; П’єр — лише він, ніхто інший — обережно виймав пташину з клітки, вправно одягав на лапку кільце з номером, що мало назавжди позначити її серед численного товариства звільнених птахів; потім він виходив із притулку з пташкою на долоні і, ставши під небом, яке в такі дні завжди здавалося лагідним, і під деревами, які напрочуд привітно шумотіли, просто розкривав пальці... Як це — розкрити пальці, відчути, як хтось злітає, дивитися на це, на політ до крон, до блакиті небес, подібний до зойку політ? Однак нам — мені, Маріон і П’єру — надто добре відомо, що це можливо не завжди.

Ми з Шам-Шам повернулися до звичного життя. Стресу стало значно менше: надія втекла з поля бою, ми опинились у реальному житті, серед наших звичок, без жодних обріїв, окрім тихого співіснування. Я вже не лягав на траву, що стала вологою і холодною. Зима наближалася, тож Франс вимкнула робота — і зовсім зникла, припавши до комп’ютера. На озері качури й качки трималися парами, вони були обережнішими, адже зелені на березі