Каролін Ламарш - Галявина край лісу, Каролін Ламарш

Чи варто виходити за межі буденності? Можливо, ліпше до скону залишатися на своєму затишному острівці — і не пускатися до авантур? Над цими питаннями замислюється бельгійська письменниця Каролін Ламарш у новій збірці новел «Галявина край лісу», яка 2019 року виборола престижну Ґонкурівську премію для новел.
Головний герой кожної новели стикається з тим, що виходить за межі звичного людського життя. І підштовхує до цього головно природа — ліс, галявина, тваринка, пташка, комашка тощо. Як і у першій збірці новел «День пса», Каролін Ламарш спонукає героїв замислитися над головним: як жити далі? Як зважитися на непростий крок? Захоплива глибока проза, у якій відчутно аромат лісової гущавини і лунає спів птахів.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
ISBN 978-617-7654-27-7
© Editions Gallimard, Paris, 2019
© Іван Рябчій, український переклад, 2020
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2020

Каролін Ламарш

Галявина край лісу

Щомиті звір може змінити думку —

галявина і ми завжди край лісу.

П’єр Ґаскар «Тварини»

Шам-шам

Минуло не так багато — менше півроку — з часу нашого знайомства, а ця пригода вже стала моєю улюбленою. Часом я думаю, що вона померла, та це аж ніяк не збігаєть­ся з її норовом. Тож я уявляю її вільною, навіть якщо вона почасти зникла. Принаймні вже не майорить перед моїми очима цілими днями — там, серед інших, на хвилях на озері, під поривами вітру, що дужчає, а листя падає і лягає густою габою. Не знаю...

Я кликав її Шам-Шам. Адже вона відзначалася грацією, за день чепурилася безліч разів, затято й уперто, дещо незграбно хилячись на лівий бік, де мала рану. Я кликав її Шам-Шам через прегарні очі, які дивилися дещо скоса, уважно і боязливо. А ще через шию, подібну до стебла квітки. Я кликав її Шам-Шам, бо вона була надто нервова, це помічали всі, навіть директор притулку П’єр і Маріон, яка очолювала волонтерів. Я ж про себе казав: вона просто непередбачувана. Іноді норовиста, вдає, ніби не знає мене. Час від часу вона гасала за мною з дивовижною швидкістю — я буквально притягував її, мовби магніт. Авжеж, її бажання було цілком егоїстичне, їй страшенно подобався мій голос, хвилі, які виходили з мене. Я ж бо людина спокійна, схильна до вижидання. Є люди, яким це подобається — аби їх чекали там, куди вони вирішили (або ж іще ні) прийти. Оскільки ж я справді довго чекаю, то відколи я з нею знайомий, зрештою, тільки те й роблю, що чекаю, а тепер, після її зникнення, залишається тільки визирати її назад.

Що ж, повернімося до днів, які провели разом, — я хочу зазначити, що, коли вона не бувала зайнята своїми дрібними справами, то відпочивала у щораз іншому закутку двору. Вона могла заплющити очі будь-де, і її довірливість разюче контрастувала з недавньою непосидючістю. Лягав я тільки з нею. На що це скидалося? Дуже просто: я припадав на килим чи на траву вдень, авжеж, наказував собі: не робити нічого, завмерти, чекати! Буцім сієста. Однак сієста уважна, сієста нашорошена, сієста з удаваною невинною міною. І тоді вона дрібненькими обережними кроками підходила, раптом казилася, кидалася на моє волосся, торкалася моїх вух, моїх очей, які я мусив міцно заплющити — на мене сипався град ударів; або вона так виявляла свою безмежну любов, або я нічого в цьому не тямлю. Часом це скидалося на покарання — але покарання, від якого кортіло сміятись і плакати водночас; досі ніхто не вкривав мене так поцілунками — хай навіть такими своєрідними поцілунками. Вона ніби хотіла тим самим сказати парадоксальне: «Хочу піти від тебе, але не можу». О, вона була дуже непроста! Часом у неї виникали досить дивні думки — ідеї, притаманні юній дикунці, яка шукає власний шлях поміж своїм і нашим світами. А це значна праця — праця пізнання. Вона сама день за днем мала все вирішувати. А щодо нас, то ми охоче дозволяли їй гратися з нашим волоссям, кісточками та ямками під колінами.

Коли я кажу «ми», то здебільшого маю на оці себе. Мешкаю я один, але вживаю займенник «ми». Особливо ж відколи вона зникла. У моєму житті є потреба у цьому «ми». Чи залишились іще «ми» в наших життях?

І є ще дещо. Шам-Шам — ніби дзеркало, яке відсвічує мої думки. Зворушливе відчуття для мене (а може, для неї також), навіть якщо я прагну бути обережним із нею. Варто було б сказати «прагнув». Бути дзеркалом для іншого емоційно виснажує обох, та на відміну від неї я можу про це сказати; на цілих півроку заради неї я знерухомив своє життя, сподіваючись, що Шам-Шам остаточно одужає. Проте цього сталося не так, принаймні одужала вона не до кінця, постійно щось було не так, відколи вона поранилась у притулку, куди потрапила зовсім маленькою, разом з іншими залишеними, як і вона; спершу їх неможливо було розрізнити, та згодом помітили, що вона була єдиною серед них бунтаркою, яка так прагнула втекти, що не зважала на рани.

Зовні, певно, здавалося, що я дозволив їй не померти чи не втратити розум. А я кажу: просто проходжаючи повз, я збагнув її бажання, можливо, тому, що вона, як і я, жила потаємно. «Проходячи повз», авжеж, однак це «повз» траплялося нерідко й добровільно. Коли ми з Маріон працюємо разом, то завжди закінчуємо пізніше за інших, бо хочемо, аби всім було комфортно вночі, не залишаємо шансу для випадку. Якщо вже на те пішло, то фінальне прибирання робимо зазвичай нашвидкуруч, часом без води — лет віником, і все. А втім, найважливіше — це їхній затишок уночі, це не забути нікого, не втратити когось наступного дня.

Я помітив її дивну поведінку, й у притулку кров на ній зауважив теж я. Я взяв її на руки і — гоп! — вона відразу тицьнула голову мені за шию і поцілувала мене у вухо. Такого ще не бачив ніхто, усі вирішили, що вона вигадала це саме для мене. Маріон сказала: «Луї, вона сприймає тебе за матусю, тож ліпше візьми її до себе».

Анетта би так не сказала. Анетта — справжня стаханівка, не відступає від правил, на форумі її часто називають «СуперАнеттою», аби ні з ким іншим не сплутати, а ми з Маріон між собою кличемо її «Супернеттою». Супернетта не довірила би мені Шам-Шам: спершу треба спитати дозволу в П’єра, дочекатися, поки він звіриться зі своїм розкладом тощо, а бідолашна пташина тим часом вирішить покинути боротьбу й померти. Хай там як, а Супернетта високо тримає прапор своєї команди — ранкових волонтерів, — вражаючи наповал сліпучим перманентом і блідим мейкапом. На її думку, Маріон надто терпляча. Маріон має неслухняні біляві кучері та червоні щоки. Вона не щодня зважує птахів, щоб дізнатися, втратили вони чи набрали кілька грамів. На думку Маріон, це не має жодного сенсу — достатньо раз на два-три дні, для них це ліпше, бо вони мають перевертатися на спину і лягати на холодний пластик під неоновим світлом. Маріон переконана, що у птахів від цього стрес. Вона каже, що Супернетта точно дотримується вказівок П’єра, а П’єр точно дотримується настанов ветеринара, яка раз на тиждень приходить присипляти тварину чи лікувати чиєсь крило, лапку — а часом і крило, лапку, невідомо як і ким забинтовані; після цього птахи не оговтуються, а закон не дозволяє присипляти