Мартін Макдонах - Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах

свинюшник — чи з якої ти там дірки вилізла». Половини лайки я навіть не розуміла. Одна чорна жінка мені пояснювала. З Тринідаду. Вони і її кляли, та вона тільки сміялася. Отакенне лице в неї було і отакенна усмішка. Показувала мені фотографії з Тринідаду, а я: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут лайно?». Якось я їй показала календар з картинками Коннемари і вона мені сказала: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут...». (Пауза.) Та потім вона переїхала в Лондон, у неї чоловік умирав. І все дісталося одній мені.

Пауза.

ПАТО: Морін, це все було давно, пора забути.

Пауза. Морін якийсь час на нього дивиться.

МОРІН: Але ти собі думаєш, що я й досі намахана?

ПАТО: Та ну що ти, ні.

МОРІН: О, ні?

Морін устає і йде на кухню.

ПАТО: Я такого й близько не думаю. Я просто кажу, що це було давно й пора забути. І що нема чого соромитися. Забудь, постав на цьому крапку.

МОРІН: Забути, поставити крапку, коли ота весь час на мене витріщається, наче я якась... якась... (Пауза.) І я їй руку не обпікала, хоч я й була намахана. То вона пробувала насмажити собі картоплі. Ми полаялись і я її на годинку покинула, а вона захотіла смаженої картоплі. І, мабуть, перекинула сковороду. Бог його знає, як. Я приходжу, а вона лежить біля плити. Тільки через той Діфорд-Хол вона думає, що може мене звинувачувати, а я не відкараскаюсь. Бо нібито я не розрізняю, що правда, а що ні. А я розрізняю. Добре розрізняю, стара смердюча суко.

ПАТО: Морін, не сприймай її так болісно.

МОРІН: Пато, а що я можу вдіяти? Вона кого хочеш доведе до сказу. Хоч уже треба бути скаженим, щоб її зачіпати.

ПАТО (усміхаючись): Воно й видно, що вона це вміє.

МОРІН: Ох і вміє. Я сама дивуюсь, яка я тут з нею нормальна!

Обоє усміхаються. Пауза.

ПАТО: Морін, ну то я вже піду.

МОРІН: Добре, Пато. Ти чай допив?

ПАТО: Не допив. Балачки про сцяки відбили охоту.

МОРІН: Та вже ж. У кого хочеш відбили б. А я з цим маю жити? (Сумно.) А я з цим маю жити? (Дивиться прямо на нього.) Мабуть, мушу.

Пауза.

ПАТО: Морін, накинь щось на себе. Змерзнеш, у хаті не топиться.

Пауза. Морін знову помітно похмурніє. Вона дивиться на себе.

МОРІН (тихо): «Накинь щось на себе»? Я, по-твоєму, стала страшна і тому «Накинь щось на себе»...

ПАТО: Ні, Морін, холодно. Я ж казав. Не ходи так. Змерзнеш.

МОРІН: А вночі я не була страшна? Чи була?

ПАТО: Ну, Морін. Ну чого ти?

МОРІН: Уночі ти думав, що я королева краси. Чи так казав. А тепер: «Прикрийся», «Ти мені огидна»...

ПАТО (наближається до неї): Морін, ну навіщо ти таке говориш?

МОРІН: Можливо, в цьому причина.

ПАТО (зупиняється): Причина чого?

МОРІН: Іди звідси, якщо я тобі огидна.

ПАТО: Ти мені не огидна.

МОРІН (трохи не плаче): Іди звідси, я сказала.

ПАТО (наближається знову): Морін...

Меґ заходить, вимахуючи документами й Пато зупиняється.

МЕҐ: Ага! Осьо документи. Діфорд-Хол. То що, я дурна стара курка? Га? Хто хоче прочитати? Га? Це доказ, і нема чого тицяти мені раковиною! (Пауза.) Га?

ПАТО: Морін...

МОРІН (опанувала себе, ніжно): Іди вже, Пато.

Пауза.

ПАТО: Я напишу тобі з Англії. (Пауза. Серйозно.) Дивись на мене! (Пауза. М’яко.) Я напишу тобі з Англії.

Пато вдягає куртку, обертається востаннє глянути на Морін, потім виходить, зачинивши за собою двері. Кроки віддаляються. Пауза.

МЕҐ: Ні чорта він не напише. (Пауза.) А твоє плаття я кинула оно в куток до сміття.

Пауза. Морін якусь мить на неї дивиться — з сумом, відчаєм, однак без злості.

МОРІН: Чому? Чому? Чого ти?

Пауза. Морін іде туди, де лежить її сукня, присідає поряд, піднімає сукню, притискає до грудей. Якийсь час сидить навпочіпки, потім устає і йде повз матір.

МОРІН: Ти подивись на себе.

Морін виходить у коридор.

МЕҐ: То ти на себе подивись, це... це...

Морін зачиняє за собою двері.

МЕҐ: ...тобі це більше треба.

Меґ мовчки тримає документи. Пауза. Вона їх кладе, чухається, помічає неїдену вівсянку і встромляє в неї пальця.

МЕҐ (тихо): Вівсянка вже захолола. (Голосно.) Моя вівсянка захолола!

Меґ тупо дивиться перед собою.

Затемнення.

Картина п’ята

На сцені темно, прожектор висвітлює тільки Пато, який сидить за столом у найнятій кімнаті в Англії і перечитує вголос листа, якого написав Морін.

ПАТО: Дорога Морін, це Пато Дулі і я пишу з Лондона, і вибач, що так довго не писав, але, якщо чесно, я не знав, чи хочеш ти, щоб я написав, та все ж я вирішив спробувати й побачити. Багато про що я хочу сказати, і хоч я не дуже вмілий листописець, але спробую сказати, якщо вдасться. Морін, великих подій у нас тут немає, окрім, хіба що, тиждень тому на одного чоловіка з Вексфорда з риштування впав піддон із цеглою, йому наклали на голову сорок швів, і його щастя, що він узагалі живий, він уже старий, п’ятдесят з гаком років, а крім цього, інших новин нема. По суботах або по п’ятницях я виходжу випити пива, але нікого тут не знаю і ні з ким не балакаю. Нема з ким балакати. Зрідка забігає наш бригадир. Не знаю, як правильно пишеться «бригадир» — через «и» чи через «е»? Я давно забув шкільну науку. Морін, я все ходжу манівцями, як-то кажуть, а насправді хочу говорити про нас з тобою, якщо існує така штука, як «ми з тобою», я не знаю теперішнього розкладу карт. Я весь час думаю, як у нас усе було по-царськи на проводах янкі і після них, коли ми говорили й пішли до тебе. І я чесно вважав, що ти королева краси, і вважаю, і те, що сталося, було не через тебе, а через мене. Зі мною таке вже бувало раніше раз чи двічі, коли я напивався і нічого не виходило. Для мене була б велика честь бути першим, кого ти обрала, і це все одно велика честь, і хоч у ту ніч нічого не вийшло, це не означає, що не виходитиме ніколи. І я не збагну, чого ти потім так на мене розізлилася, хоч уночі поставилася з таким розумінням до того, що зі мною сталося. Може, ти подумала, що я почав