Михайло Петрович Старицький - За двома зайцями

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!

ДIЯ I

Глибокий яр. Під го­рою наліво гар­ненький до­мик Сірків з сад­ком; за ним бар­кан і знов який­сь са­док і до­мик, направ­о - го­ра, бар­кан, а далі яр. На дальній горі вид­ко Київ. Ве­чір.

Вихід I

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Си­дять на лавці біля до­му.

Явдокія Пи­липівна. Бач, як сьогодні вечірню за­ран­ня одп­ра­ви­ли, ще й со­неч­ко не зай­шло! А то тим, що но­вий дя­чок гар­но ви­чи­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чим же гар­но?

Явдокія Пи­липівна. Як чим? Го­лос­но: сло­ва­ми, мов го­рохом, сип­ле.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так, так! Як пус­тить язи­ка, то він у йо­го, як мли­но­ве ко­ле­со, тільки бр-р-р!… І ме­ле ра­зом, і ше­ре­тує…

Явдокія Пи­липівна. А твій ста­рий мне, мне той язик, як ба­ба вов­ну…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прирівняй ще цього што­ка­ла до ста­ро­го дяч­ка! Той та­ки і чи­та по-ста­ро­давньому, по-божес­твенному, а цей…

Явдокія Пи­липівна. Зас­ту­пається за сво­го шкар­бу­на тим, ма­буть, що та­ба­кою пош­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так що ж, що пош­тує!

Явдокія Пи­липівна. А то, що і в церкві за­жи­ваєш та­ба­ку, мов ма­ненький…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ло­по­чи, ло­по­чи; а ти зас­ту­паєшся за но­во­го тим, що мо­лод­ший.

Явдокія Пи­липівна. Ви­га­дай ще що!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й ви­га­даю!

Явдокія Пи­липівна. От уже не люб­лю, як ти поч­неш ви­гадувати та дра­ту­ва­ти! (Одвер­ну­лась).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька­, то я по­жар­ту­вав! - Стара мов­чить на­ду­то. - Не сердься­бо, моя си­ве­сенька!

Явдокія Пи­липівна. Та годі вже!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чо­го годі? Хва­ли­ти бо­га, про­жи­ли вік у добрій згоді та ла­годі, діжда­ли­ся й сво­го яс­но­го вечор­а… Да не зай­дет сон­це во гніві вашім…

Явдокія Пи­липівна. Та я вже на те­бе не сер­дю­ся! Тільки не ве­ре­дуй.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ні, ні, не бу­ду. А нам та­ки справді наріка­ти ні на що: вік прой­шов, ли­ха не заз­на­ли, хо­ча й бу­ли хмар­ки, та гос­подь хра­нив од тучі. Єсть на старість і шма­ток хліба, і за­ку­ток.

Явдокія Пи­липівна. А пра­цю­ва­ли ж за­те як, рук не скла­даючи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То що ж! Хто дбає, той і має! Не­пе­рестанно трудіте­ся, да не увійде­те в на­пасть! Аби чужог­о хліба не заїда­ли та з чу­жої кри­ва­виці не ко­рис­ту­ва­ли­ся!

Явдокія Пи­липівна. Здається, уже на нас, го­лу­бе, ніко­му й скар­жи­тись!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А хто зна? Мо­же, й нам пе­ре­па­ла мар­но чу­жа копійка!

Явдокія Пи­липівна. Як же генд­лю­ва­ти [1] без то­го? То вже не­хай бог про­ща! Нам же тре­ба бу­ло дба­ти: доч­ка рос­ла - єди­нач­ка; тре­ба бу­ло на по­саг скла­да­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так… А наг­ра­див-та­ки нас гос­подь доч­кою - ро­зумні!

Явдокія Пи­липівна. І вже! Що ро­зумні, так на весь По­дол! Так не жа­лу­ва­ли ж на їх і гро­шей: у який кошт та наук­а увійшла - страх! Скільки отій ма­дамі до пенціона переп­лачено!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А за який час? Дов­го там по­бу­ла?

Явдокія Пи­липівна. Ма­ло хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну ди­ти­ну за­па­ку­ва­ти у на­уку - на му­ку, аж до за­ги­ну!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я не про теє: мені ті пенціони і не до сма­ку, а ко­ли гроші за рік зап­ла­че­но, то тре­ба бу­ло б при­най­мні за їх од­сидіти!

Явдокія Пи­липівна. Гро­шей шко­да бу­ло, а ди­ти­ни то ні, що за три місяці змарніла та зніве­чи­лась, хоч жи­вою в тру­ну кла­ди! Там уже ма­ло то­го, що на­ука­ми ви­му­чи­ли, ви­мордували, та ще й го­ло­дом мо­ри­ли! Ди­ти­на не ви­дер­жа­ла й утек­ла!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То нічо­го: од­пас­ли­ся ж до­ма; од­но тільки не га­разд…

Явдокія Пи­липівна. Що там? Уже знов по­чав вередувати?­

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та­яй мов­ча­ти­му, а тільки той пен­ціон…

Явдокія Пи­липівна. Що пенціон?

Прокіп Сви­ри­до­вич. От тут у ме­не си­дить! (По­ка­зує на по­ти­ли­цю).

Явдокія Пи­липівна. Ти зно­ву?

Прокіп Сви­ри­до­вич (зітхнув). Та й мов­чу ж!

Чути знав­далі гур­то­ву пісню:

Не ще­бе­чи, со­ло­вей­ко, На зорі ра­ненько, Не ще­бе­чи, ма­ню­сенький, Під вікном бли­зенько! Не ще­бе­чи, ма­ню­сенький, Під вікном бли­зенько!

Явдокія Пи­липівна. А слав­но співа­ють! Я страх люб­лю хлоп'ячі співи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Слав­но, слав­но! Завт­ра неділя, а во­ни гу­ка­ють.

Явдокія Пи­липівна. А ко­ли ж їм і по­гу­ля­ти, як не під свя­то! За будні нат­ру­дяться!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Той роз­хо­ди­лись би спа­ти, а то й самі не сплять і дру­гим не да­ють… (Позіха).

Явдокія Пи­липівна. То й іди ж собі спа­ти, хто ж борон­и­ть?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я б уже та­кий, щоб і ля­га­ти, та Проні ж жде­мо.

Явдокія Пи­липівна. А прав­да, чо­го во­ни так забарили­сь? Уже й ніч над­ворі; ти б пішов та знай­шов їх!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Де ж я їх бу­ду шу­ка­ти? Та їх і кавал­ер про­ве­де.

Явдокія Пи­липівна. Та про­ве­дуть… ка­ва­лерів за ни­ми, як по­ло­ви за зер­ном, а все-та­ки страш­но.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не бійся - не ма­ненькі. (Позіха здо­рово). Ой, гос­по­ди по­ми­луй ме­не, грішно­го ра­ба сво­го! (Знов позіха і хрес­тить ро­та).Чо­го це я так позіхаю?

Явдокія Пи­липівна (позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за то­бою.

Прокіп Сви­ри­до­вич (позіха знов). Пху на те­бе, са­та­но! Позіхнув так, що тро­хи рот не роз­дер­ся!