Шекспір Вільям - Отелло (переклад О. Грязнова), Шекспір Вільям

Я сам не можу зрозуміти,
Чому вона відмовила рішуче
Стільком венеціанським юнакам,
Але обрала вас? Чи не дивує
Подібний вибір? Вгледіти тут можна
Розбещеність смаку і почуттів.
Я не відношу це до Дездемони;
Нема ні даних, ані звинувачень.
Та небезпека є, що трохи згодом,
Коли пригасне полум'я кохання,
Порівнюючи вас і земляків,
У виборі розкається вона.

О т е л л о
Ну, добре. До побачення. Іди.
Дізнаєшся про щось, — мені розкажеш.
Дружині накажи, щоб пильнувала
За нею.
Я г о
(виходячи)
Прощавайте, генерале.

О т е л л о
Навіщо я женився? Чесний Яго
Багато більше знає, ніж сказав.

Я г о
(повертаючись)
А головне, не треба розглядати
Цю справу так прискіпливо. Хай час
Усе покаже сам. Та покарання
Не радив би я з Кассіо знімати.
Звичайно, він прекрасний офіцер,
Але, його тримаючи подалі,
Могли б ви краще стежити за ним.
Побачите, чи буде Дездемона
І далі співчувати лейтенанту,
Чи буде вам настійливо і палко
Відновленням на службі докучать.
А наостанок мушу повторити:
Я схильний до надмірних перебільшень.
Можливо, все це – вигадка моя.
Не думайте погано про дружину.

О т е л л о
Собою володію я цілком.
Я г о
Іще раз до побачення.
(Іде геть.)
О т е л л о
Поручик
Криштально чесний. Знає він відмінно
Людей і розуміє темний зміст
Їх вчинків. І якщо його підозри
Підтвердяться, я пути розірву,
Хоча і служать ними струни серця.
Мій соколе, прощай! Лети за вітром.
Я чорний, ось причина… Язиком
Узорів не плету, як ті гульвіси…
Постарів я… Та що це я кажу?
Я не старий, обманутий хіба що.
Її я втратив. Втіхою для мене
Віднині може бути лиш ненависть.
О тихий жах сімейного життя!
Вважаємо своїми ці істоти,
Та почуття їх не підвладні нам.
Я краще став би жабою на дні
Сирого підземелля, ніж віддав би
Хоч часточку того, що я люблю.
Чутливість – то високих душ нещастя.
Хто товстошкірий, витримає все —
Передчуття ганьби й чекання зради,
Яка невідворотна, наче смерть.

Входять Д е з д е м о н а і Е м і л і я.

Та ось і Дездемона. Не повірю,
Що так відкрито дивиться нещирість.
Нещирі й небеса, якщо це так.

Д е з д е м о н а
Зібрались на обід поважні гості.
Отелло, зачекались ми тебе.

О т е л л о
Пробач мені.
Д е з д е м о н а
Говориш ти так тихо!
Захворів, може, ти?

О т е л л о
У скронях біль.
Д е з д е м о н а
Все через те, що спиш ти дуже мало.
Дай, обмотаю голову тобі
Хустиною, і пройде все.

О т е л л о
Не треба.
Хустина замала.
Відштовхує руку, хустина падає.
Ходімо краще.

Д е з д е м о н а
Як жаль, що ти нездужаєш тепер.

Отелло і Дездемона ідуть геть.

Е м і л і я
Я рада, що знайшла її хустину,
Яку їй мавр колись подарував.
Мій чоловік багато раз просив
Її украсти. Тільки господиня
Завжди її тримає при собі,
Як знак любові чорного Отелло,
Говорить з нею часто і цілує.
Тепер я зможу зняти візерунок
І дати Яго. Знають небеса,
Навіщо та хустина знадобилась,
Та хай радіє. Догоджу йому.

Повертається Я г о.

Я г о
Еміліє, що робиш тут одна?

Е м і л і я
Облиш бурчати. Є для тебе цяцька.

Я г о
Ну, можу уявити!

Е м і л і я
Відгадай.
Я г о
Та цяцька – нерозсудлива дружина.

Е м і л і я
Он як? І це усе? А що даси
Мені за цю хустину в нагороду?

Я г о
Яку хустину?

Е м і л і я
Як? Уже забув?
Хустину, що Отелло Дездемоні
Подарував, а ти просив украсти.

Я г о
І вкрала ти?

Е м і л і я
З підлоги підняла.
Вона її впустила випадково.

Я г о
Розумниця! Давай сюди скоріше.

Е м і л і я
Що з нею зробиш? Нащо ти просив
Її украсти?
Я г о
(вириваючи хустку)
Не твоя це справа!

Е м і л і я
Віддай назад. Нещасну Дездемону
Пропажа безперечно засмутить.

Я г о
Мовчи, що ти знайшла її. Мені
Вона потрібна дуже. Йди до замку.

Емілія іде геть.
Я Кассіо підкину цю хустину,
Хай нею покрасується. А там
На очі може трапитись Отелло.
Ревнивця переконують дурниці,
Як докази Священого письма.
Подіє й цей. Його вже не впізнати,
Моя отрута діє безвідмовно.
Та ревнощі спалахують не враз,
А тліють, наче сірка під землею.

Повертається О т е л л о.

Ось він іде. Йому ні мандрагора,
Ні сон-трава, ні мак вже не повернуть
Той безтурботний сон, яким він спав
Ще нинішньої ночі.

О т е л л о
Так брехати!
Я г о
Доволі, генерале!

О т е л л о
Зникни! Згинь!
Мене віддав ти нащо на тортури?
Нехай би кожен день мене дурили,
Лиш я б цього не знав.

Я г о
Та що це ви?
О т е л л о
Години ті, коли вона із іншим
Кохалася, мене не турбували.
Я їх не бачив, я про них не знав;
І уночі спокійно спав із нею,
Щасливий, безтурботний і веселий.
У неї не знаходив на вустах
Чужих цілунків незнайомий присмак.
Того, хто не дізнався про грабіж,
Іще не пограбовано.

Я г о
Жалкую,
Що чую це від вас.

О т е л л о
Я міг би бути
Щасливим і тоді, коли б вона
Зробилася коханкою для полку,
А я цього не знав. Тепер навіки
Прощай мій спокій і душевний мир!
Прощайте раті в шоломах пір'ястих,
Прощай війна – забава честолюбства,
Іржання коней, завивання труб,
І барабанний дріб, і голос флейти,
І знамено величне на параді,
Жорстокість битв і радість перемог!
Прощайте, громовержеці-гармати!
Кінець всьому – Отелло відслужив.

Я г о
Невже, мій генерале!

О т е л л о
Пам'ятай:
Її ганьбу ти мусиш довести!
Наочно довести! А то, клянуся,
Собакою б ти краще народився,
Ніж заслужив, мерзотнику, мій гнів.

Я г о
Оце дожився!
О т е л л о
Дай мені побачить
Її провину чи переконай,
Щоб сумнівів у мене не лишилось.
Інакше ти поплатишся життям.

Я г о
Мій генерале…

О т е л л о
Та якщо порочиш
Її безвинно, а мене катуєш,
То більше не молись. Гріши без страху,
Не кайся перед богом. Покривай
Одне злодійство іншим. Перед ними
Повинно все побліднути. Нічим
Надійніше ти душу не загубиш.

Я г о
О справедливе небо, захисти!
Людина ви чи ні? Де ваше серце?
Бог з вами і зі службою. Піду.
Я дурень, що посмів сказати правду,
Щоб у подяку слухати таке.
Брехливий світе! Ось твоя наука.
Нікому не потрібна правда й честь!
Мовчатиму я краще кожен раз,
Якщо призводить правда до образ.

О т е л л о
Чекай. Здаєшся ти мені правдивим.

Я г о
Вважав би я за краще буть розумним.
Правдивістю подяки не заробиш.

О т е л л о
Дружина вірна, а можливо, й ні.
Ти кажеш правду, а можливо, брешеш.
Я вимагаю доказів прямих.
Її ім'я здавалось бездоганним,
Як сяючого місяця лице.
Від слів твоїх воно зробилось чорним,
Неначе мавр. Мені потрібна ясність.
На світі є отрута, ніж, мотузка…
Та впевненим повинен бути я!

Я г о
Вам пристрасть душу спалює на попіл.
Тужу, що я цей вогник запалив.
То хочете ви ясності? Якої?

О т е л л о
Не тільки хочу: я її доб'юсь.

Я г о
Можливо. Тільки як про все дізнатись?
Ви хочете підглянути таємно,
Як він її у ліжко покладе?

О т е л л о
Прокляття й смерть!

Я г о
Застукати непросто
Людей за цим заняттям. Чорта з два
Вони дадуть чужим очам побачить
У ліжку їх. То як тоді нам бути?
Як їх зловити? Все ж таки вони
Не мавпи, похітливі й безсоромні,
І не вовки під час їх шлюбних ігор.
Таких у мене доказів нема.
Та можуть бути докази побічні,
І ви завжди отримаєте їх.

О т е л л о
Вони повинні бути безперечні!

Я г о
Мені невдячну надали ви роль.
Я й сам зайшов далеко через дружбу
До вас. Але продовжу. Я недавно
На ліжку поруч з Кассіо лежав.
Боліли зуби і мені не спалось.
Є люди, що, заснувши, мимоволі
Бурмочуть про діла свої вві сні.
І Кассіо такий же. Ось я чую:
"Будь обережна з мавром, Дездемоно.
Кохання наше треба приховать".
Він міцно стиснув руку і раптово
Став цілувати, ніби з вуст моїх
Зривав з корінням ці палкі цілунки.
Поклавши потім ногу на стегно,
Прошепотів зажурено: "О горе!
Навіщо ти дісталася Отелло?"

О т е л л о
Жахливо!
Я г о
Але був це тільки сон.

О т е л л о
Він викриває блуд, що вже відбувся!

Я г о
На тлі підозр минулих – особливо.

О т е л л о
Я розірву її!
Я г о
Себе у руки
Візьміть. Ми ще не бачили діла.
Цілком можливо, хибні всі підозри.
Скажіть, чи не було у неї хустки,
Розшитої узором полуниць?

О т е л л о
Таку я дарував їй на весілля.

Я г о
Не знав цього. А справа ось яка:
Такою саме хусткою сьогодні
Мікеле утирав своє чоло.

О т е л л о
Якщо це та…
Я г о
Чи та, чи інша хустка,
Вона лиш зайвий доказ на додачу
До тих, що ми раніше вже знайшли.

О т е л л о
Дай бог падлюці тисячу життів,
Бо одного не вистачить для помсти!
Тепер я бачу, Яго, все це – правда.
Дивись, я на долоню цю дмухну,
І слід любові, як пушинку, здую.
Розвіялась. Нема її. Усе.
О помсто і ненависть, встаньте з пекла
І сповніть груди вщерть шипінням змій!

Я г о
Спокійніше.
О т е л л о
Ні, крові, крові, крові!

Я г о
Іще ви передумаєте.

О т е л л о
Ні!
Ніколи, Яго. Як холодний струмінь
Із спіненого Понту день і ніч
До Геллеспонту рветься неухильно,
Так і кривавим задумам моїм,
Клянусь, не буде доти вгамування,
Аж поки в помсту їх не переллю.
(стає навколішки)
Клянусь тобою, віковічне небо:
Обітницю відплати я даю
І слово не порушу.

Я г о
Не вставайте.
(теж стає навколішки)
Беру у свідки вас, вогні планет,
На небозводі сяючі, що Яго
Себе, свій розум, руки віддає
Зневаженому маврові на службу.
Здійсню я все, що він мені накаже,
Хоча би довелось пролити кров.

Обоє встають.

О т е л л о
Мій спільнику, любов твою приймаю,
Але на слові зразу ж і ловлю:
Щоб за три дні дізнався я від тебе,
Що Кассіо немає у живих.

Я г о
Наказ ваш буде виконано: згине
Мій друг. Та ви хоч їй лишіть життя.

О т е л л о
О ні, прокляття їй, брудній тварюці!
Прокляття їй! Не залишай мене.
Ходім, складемо план, як нам скоріше
Дияволицю знищити. Тепер
Ти будеш лейтенантом.

Я г о
Ваш навіки.

Ідуть геть.

Сцена четверта

Перед замком.
Входять Д е з д е м о н а, Е м і л і я та блазень.

Д е з д е м о н а. Чи не скажеш, блазню, де живе лейтенант Кассіо?
Б л а з е н ь. Не скажу.
Д е з д е м о н а. Чом же?
Б л а з е н ь. Він – людина військова, а про таких краще не базікати. Тому це – військова таємниця.
Д е з д е м о н а. Що ж тоді робити?
Б л а з е н ь. Не скажу. Це теж – військова таємниця.
Д е з д е м о н а. Чи не розшукаєш ти його, щоб передати дещо на словах?
Б л а з е н ь. Це не перевищує можливостей людського розуму, тому я охоче це зроблю.
Д е з д е м о н а. Скажи, щоб він прийшов сюди. Я схилила генерала на його бік, і є надія, що все влаштується.
Блазень іде геть.

Де я могла хустину загубити?

Е м і л і я
Не знаю, пані.

Д е з д е м о н а
Краще б гаманець,
Набитий золотими, я згубила.
На щастя, мій Отелло не ревнивий.
Бог знає, що подумати б він міг?

Е м і л і я
Отелло не ревнивий?

Д е з д е м о н а
Ні, здається.
Тропічне сонце випалило в ньому
Недолік цей.

Е м і л і я
Он він сюди іде!

Д е з д е м о н а
Не дам йому я спокою сьогодні,
Аж поки лейтенанта не пробачить.

Входить О т е л л о.
Ну, як твоє здоров'я?

О т е л л о
Все пройшло.
(на бік)
Як тяжко прикидатись! – Як живеш ти?

Д е з д е м о н а
Спасибі, добре.

О т е л л о
Руку дай мені.
Яка вона волога!

Д е з д е м о н а
Це тому,
Що праця і турботи не сушили.

О т е л л о
Така вологість – безперечний знак
Натури, що розпусна й велелюбна.
Рука, така волога і гаряча,
Неволі вимагає, і молитви,
І посту, і набожності занять.
У ній живе диявол.