Шевчук Валерій - Останній день, Шевчук Валерій

Люди розступалися і дивилися на нього з захопленням і жахом. А він ішов дорогою, доки не обгорнула його, засмоктуючи в себе, безмежна сітка променів, що їх розкинув вічний золотий павук – сонце.

ХІІ

Його зловив загін козаків, висланий за ординансом полтавського полковника навмисне для того, щоб схопити його. Він спробував і цим козакам сказати своє провісне слово, але його повалили, скрутили поворозом, а в рота запихнули кляп. Привезли до Полтави, зробили допит, а тоді передали московському воєводі. Воєвода вирядив його із швидкими гінцями до Таємної канцелярії. Гінці мчали день і ніч. У Таємній канцелярії його допитували з пристрастям. Розтягали на дибі, пекли залізом і били кнутом, аж клапті шкіри з м’ясом відлітали від його тіла. Він кричав ужасно і просив у Бога смерті. Але Бог смерті йому не послав. Тоді йому відрізали язика і відіслали навічно туди, звідки не повернулася ще жодна людина. Коли його везли до Сибіру, він безперестанно плакав і молився. Тоді Господь почув його молитви і покликав до себе. Про нього ще якийсь час говорили по селах та містах, по яких проходив і де промовляв, але там шастали таємні вивідувані, які схопили кількох селян, міщан та козаків – тих, кому його слова потрапили до серця. Ті нещасні також навіки зникли, після чого згадувати дивного проповідника перестали. Хто зі страху, а хто із байдужості…

А в селі Жуках під Полтавою в тісній комірчині з ранку до ночі сидів, обкладений паперами, вже немолодий чоловік і безперестанку писав. Писав він часто і при свічці, задимлюючись люлькою, і від того очі в нього стали запалені і хворі. Часом виходив прогулятися і пильно вдивлявся тими хворими очима в краєвиди з пологими горбами, що розкинулися навдокіл. Коли зустрічав односельців, зупинявся і входив у недовгу буденну балачку. З’являвся цей чоловік і в церкві, як і всі, молився, а просив у Бога змоги закінчити свою роботу. І Господь вислухав його, дав йому закінчити величезну роботу, натомість забрав у нього світло очей. Звали того чоловіка Самійло Величко, і саме він єдиний до кінця днів своїх згадував у молитвах колишнього канцеляриста війська Запорозького Карпа Вечірнього, бо єдиний щиро вірив, що той Карпо був не просто людиною, а Божим посланцем. Долю його Величко знав.

21 — О, то був останній справжній гетьман україно-малоросійський, бо поставлений Петром Іван Скоропадський, полковник стародубський, був таки ні риба ні м’ясо; справами полку, а тоді Україною, як подейкували, правила його жінка – не він.

22 — Були вони в добрій приязні.

23 — Сказавши таке, приятель сторожко зирнув на Карпа – очевидно, побоювався і його, старого мазепинця.

24 — Досі до ніяких приятелів не їздив, хіба гостив у сусідів і сам гостив їх у себе.

25 — Остерігався всюдисущого й нестримного жіночого язика.

26 — Це щоб жінка не ремствувала.