Шевчук Валерій - Останній день, Шевчук Валерій

Ось істинний шлях для мудрих, а не шлях відчаю та втечі.

– Бачу, пане-товаришу, ти не забув свого завзяття? – всміхнувся Карпо. – Не остерігайся мене: сам сказав досить, щоб північний ворон міг пожерти з потрохами.

– Для чого це тобі знати?

– Я ж сказав, пане-товаришу, дві речі мене сюди привели. Отож, щоб повісти ту другу річ, мушу бути впевнений, що думки про написання історії ваша милість не покинув.

– А таки не покинув, – буркнув Самійло Величко. – Але мене відчай бере. Предки наші полишили короткослівні реєстрики, а письменники чужоземні про нас немало вигадок пишуть, бо теж нічого не знають. Колись мав я у руках діаріуш Самійла Зорки, але тільки куці виписки з нього зробив – Сильвестр Биховець пішов з нашим Махіавелем.

– Чому так кажеш про гетьмана? – не втерпів Карпо.

– Тому, що перехитрував сам себе.

– Але здобувся під кінець на героїчний чин.

– Так, здобувся, – сказав Величко, – щоб програти… Ти от просиш шаблюки до рук, її неважко взяти, важко дати лад і перемогти. Я теж був завівся героїчним чином нашого Махіавеля і пішов за ним, а тепер думаю інакше… Ех, потрапили б мені до рук папери генеральної канцелярії…

– Маю їх цілу скриню, – спокійно сказав Карпо.

Величко отерп, аж зупинився.

– Скриню паперів з генеральної канцелярії? – перепитав пошепки. – Так, так, ти про це й раніше говорив… а я думав… думав, що й ти не маєш з чого писати… Що то за папери?

– Колись забрав, щоб не пропали. А тепер, коли справді пишеш історію вітчизни нашої малоросійської, залюбки віддам їх тобі. Для того й приїхав.

І тоді сталося щось несподіване: він побачив, що Величко плаче. Отак стоїть, широко розплющивши очі, й великі сльози викочуються йому з повік.

– Чоловіче, – сказав він нарешті. – Тебе послав до мене Бог.

Карпо засміявся і сказав фразу, яку Величко не міг зрозуміти:

– Щоб забрати мене від себе.

Але Величкові зараз було не до незрозумілих фраз.

– Коли можу забрати в тебе папери?

– Коли хочеш, пане-товаришу. Ладнай воза, й поїдемо.

– Гаразд, біжу! – мовив схвильовано Величко й справді побіг: якось незграбно, боком-боком!

Карпо Вечірній залишився сам. Стояв і дивився на чудовий краєвид, що розгортався перед ним, глибока втома заливала йому груди. Так, це був останній його візит, остання оборудка, останній день – далі стелилася безлюдна дорога в безвідь. Далі не було ні ворогів, ні друзів. Втім, вороги знайдуться скрізь, проява мала рацію: скрізь треба буде оборонятися. А оборонятимешся – шукатимеш спільників. Ця каруселя вічна як світ. Знову – в коло обертів, де спіральні лінії викручують карколомні виверти. Ще мить – і з’явиться виправдання, бо людина звикла всі дії свої виправдовувати. Людська природа неперехідна. Коли ми безсилі, ми звинувачуємо не безсилість свою, а ворогів. Вороги – це часто пояснення власних підлості, підступності і падінь, які дозволяєш собі…

Міцний обрус обхопив його лоба, струснув мозком – хотілося впасти на землю, втиснутись у неї і так закам’яніти з вічно розплющеними очима, з живим поглядом, котрий лише бачить і дає змогу кволо фіксувати своє – "живий".

– Ми, українці-руси, – сказав уголос Карпо, хоч побіч нього вже не було співрозмовника, – ніколи не станемо патріотами себе самих. А якщо станемо – нас знищать. Станемо великими захисниками й поборниками чужого, бо нас переконають, що те чуже – наше. Де зійдуться нас двоє – там три різні думки. Через те ми більше ненавидимо себе, ніж тих, котрі нас нищать…

Хтось поруч засміявся, Карпо озирнувсь. Стояла коло нього проява, ота зі сну. В неї розросталося обличчя, розширювалися очі і вже були як два колодязі. Два колодязі фосфору, які світилися й мінилися. Чорний одяг укрився лускою, – Карпо здригнувся.

– Це ти? – спитав він. – Хто тебе кликав?

Проява хихикала й підморгувала йому, а потім нечутно розчинилася, лишивши після себе хмарку диму чи туману, а за мить і він пропав.

Вони відбули з Самійлом Величком мандрівку із Жуків, спершу до Диканьки, тоді на Зіньків, звідти до Лебедина, переправилися через Поло, а звідти подалися на Білопілля, доки не потрапили до Карпового Глушця, що стояв на Сеймі. Дорогою мали змогу розговоритися, і Карпо вразився з тієї безодні знань, що їх тримав у голові Самійло Величко. Той оповів йому, що історію свою фактично вже написав на основі поетичної книги Самійла Твардовського, але ця робота не вельми його задовольнила, бо надто мало мав достовірних цидул і паперів, і та книга хоч і правдива, на його думку, але значною мірою і фантазійна. Йшлося в ній про Бощана Хмельницького та Івана Виговського до Оливського трактату, тобто до 1659 року. Величко й до Виговського ставився негаційно, і вони про те посперечалися.

– Не можна осуджувати людину тільки за те, що вона не виграла змагання, – сказав Карпо Вечірній. – Україну він любив і хотів їй добра.

– Був амбіціянт, – сказав Величко, – і перший пролив братню кров, хіба не так? А що вичворяли при ньому татари?

– А чи не проливав Бощан крові своїх ребеліянтів? – спитав Карпо. – І чи не платив татарам ясиром зі свого ж народу? Без жорстокого придушення власних заколотників, на жаль, у нашому народі при його різнодумності не обійтися. А Гадяцький договір?

– Не зміг дістати достеменного списку того договору, – сказав Самійло, – а тільки переказ. Біда Виговського в тому, що він був шляхтич – не козак.

– Бажав установити на Україні Річ Посполиту, – сказав Карпо Вечірній. – Велике князівство Руське. А щоб йому жити, воно повинно було б мати і шляхту, і військовий стан, і міщан, і духовенство, і поспільство, як необхідні коліщата до дзигаря, щоб той ішов і показував час.

Дні їм випали чудові: золотий сонячний вересень, повен тонкого смутку, ненадійного тепла, – вони зовсім позабували, що один був чоловіком Мазепи, а другий – Кочубея. Там, у Жуках, і Величко знудився за розумним співрозмовником, зголоднів за цивілізованою бесідою, і, хоч не в одному їхні думки й погляди розбігалися, спільну мову вони таки знаходили. Отож не зогледілися, як кілька днів їхньої мандрівки минули, потім ще кілька днів Карпо гостив Самійла в себе, навіть упрошував гостя залишитися ще, але той уже встиг переглянути документи із Карпової скрині, і це його так схвилювало, що він почав рватися додому.

– Господь послав мені тебе, пане-товаришу, – казав кількаразово, в нього аж пальці тремтіли. – В цій скрині те, що мені бракувало. Я напишу другу книгу своєї історії, таку книгу, яку ще ніхто не писав у нашому народі. Вона буде зіткана, як килим, із документів – менше моїх слів, хай говорять цидули, договори, листи, універсали, донесення. Пам’ятаєш, пане-товаришу, мозаїки Софії Київської? Отаку мозаїку викладу і я.

Очі його палали, а біля нього якось по-доброму щасливо збуджувався і Карпо Вечірній. Не зважав і на жінку свою, яка Величка зустріла на позір гостинно, але в душі з осторогою; наодинці ж випитувала в Карпа, хто то такий і чого хоче. Карпо не хотів її дрочити, бо добре знав її бісівську вдачу, а сказав тільки, що це давній товариш по Київській академії та генеральній військовій канцелярії – це було, зрештою, майже правда, з тією тільки різницею, що тоді товаришами вони не були, а просто зналися.

– Так коло нього упадаєш, – сказала ревниво жінка, – ніби знайшов загубленого брата.

– Бо це справді так, – мовив Карпо. У цій чуттєвій гарячці, у такому збудженні він прожив ті кілька днів, і, тільки коли залишився сам, душа посутеніла – в неї вливалася густим потоком осінь, а в глибині загнізджувався страх, і в того страху були великі очі, і той страх їв йому серце. Було якось дивно йому, отож те, що не хотів відпускати гостя, – спроба відігнати той страх – боявся, що, коли Величко поїде, тоді й настане по-справжньому його останній день. Отож відтягував річенець, вони говорили – наговоритися не могли, обоє спраглі на розумне слово і через те обоє розтривожені. Зрештою, настав і той день, коли мали розлучитися, – його вибрав, зрештою, сам Карпо, бо Марія відлучилася з дому, поїхавши до сестри, яка раптом заслабла, і суворо наказала чоловікові спровадити гостя, а по тому поспішати до її сестри, бо та може й перед Богом стати. Він те клятвено пообіцяв, а коли жінка від’їхала, вони випили по кухлів кілька наливки із Карпових льохів, переклали папери із Карпової[26] у Самійлову скриню, обнялися як брати, заповівши неодмінно одне одного відвідувати, і ось віз покотився дорогою з візницею та скринею і з вершником у супроводі – самим Самійлом Величком. Сонце якраз стояло супроти і покрило воза сонячним димом, і віз швидко пропав у тому димі, пропав і вершник, а Карпо стояв біля власних воріт ніби неживий, з мертвими олив’яними очима і сірими безкровними, вустами.

VІ

Єдиною людиною, з якою Карпо хотів попрощатися, був старий козак-запорожець Іван Заблуканий, його дядько в других, який прийшов у міста після розорення Січі, був скотарем в одного із сотників Полтавського полку, а коли Карпо вийшов із в’язниці і осів у Глушеці, перебрався до нього, був-бо вже ветхий деньми і з роботою стадника впоратись уже не міг, – осів на пасіці й доглядав бджіл у колишньої пані сотничихи, а тепер пані писаревої, хоч Карпо писарем давно не служив. Отож Карпо й поїхав до старого на пасіку, і вони погомоніли про давні часи, Запорожжя та гетьманів, а ще про несподівану хворобу сестри пані Марії. Зрештою замовкли, Карпо не зважувався оповісти старому про свій рішенець, а Іван, відчувши, що небіж щось не договорює, мовчки на нього дивився.

– Таке, дядьку… і зі мною твориться недобре, – нарешті сказав Карпо Вечірній, не дивлячись на старого, – важкі набрезки висіли в нього під очима, а очі знову стали олив’яні та неживі. – Хочу поїхати вклонитися святим печерським угодникам, але не знаю, чи повернуся.

– Чому маєш не повернутися? – спитав дядько.

– Не відаю, – відказав Карпо. – Таке маю прочуття.

– Тоді не треба їхати.

Вечірній мовчав. Відчував, що не може пояснити дядькові свого рішенця, бо той звів би все до простодушних резонів, до нехитрої й нерушної логіки, і йому несила буде протиставити свою правоту чи виправдатися.

"Я не можу тобі навіть розповісти, – думав Карпо, – хоч би притчу про заморського царя. Це повчальна, але незрозуміла притча.