Шевчук Валерій - Останній день, Шевчук Валерій

Власне, вони не весь час разом сиділи, а тільки трохи; зрештою, не мали між собою повної відвертості, бо Самійло був людиною не Мазепи, а Кочубея, який стільки приніс гетьманові турбот своїм доносом. І от сталося таке, що людина Кочубея і людина Мазепи однаково терплять в’язничу неволю, а чому – Самійло так йому й не пояснив. Одне тільки запам’яталося Карпові: Самійло Величко часто нарікав на лінощі своїх співвітчизників, бо вони мали стільки героїчних діянь, але ті діяння ніби водою змило, – ніхто із них не захотів і не спромігся написати просторої історії своєї землі. "З друкованих історій, – сказав тоді Величко, – ми маємо тільки "Синопсис", який у догоду московитянам був написаний києво-печерськими отцями, щоб здобути у царя дарунки для монастиря. Нам же потрібна історія в догоду своїй вітчизні, Україні малоросійській, а де вона?" – очі у Величка при цьому палали. І от тепер, сидячи над розчиненою скринею, Карпо думав: чи не взяти ці папери, розібрати їх, – може, складуться вони в докладну історію рідної землі, адже пропадає вона. Коли б ще була Запорозька Січ, він не довго, може, мізкував, взяв би шаблю та мушкета покійного сотника Івана Суботенка й подався б туди, принаймні був би там писарем, а так – нікуди подітися козакові! Козацтво під Польщею розгромлене й розігнане; козацтво під Московією ходить у далекі, непотрібні Україні походи і там гине, риє канали, будує Москві міста і фортеці; ні, козакові, в якого палає у грудях гаряче серце, нікуди подітися!

– Чого це ти розсівся? – почув він раптом над собою сердитий жінчин голос. – Там он корова недужа – пішов би подивився…

Здригнувся. В прочілі стояла жінка, його жінка, широка, в два обхвати, з круглим, побитим зморшками лицем, сивим волоссям, що вибивалося з-під очіпка. Карпо заплеснув скриню і звівся.

– Я оце не раз думала, – сказала жінка, – навіщо нам ці папери, може б, ми їх попалили, а скриню я для чогось путящого й узяла б?

– Це моє майно, – сказав кисло. – Єдине моє майно!

– Отож, – сказала Марія. – Я й кажу, що треба його спалити. На підпал буде саме враз.

Тоді він став ніби заклятий. Блимнув на неї і сказав твердо, як ніколи:

– Не руш! Не до твого баб’ячого ума це речі!

– Овва! – сказала здивовано. – Аж так!

– Отак, жінко! А коли зачепиш, не знаю, що тобі зроблю!

– Зараз чіпати їх нічого, – сказала Марія, підтискаючи вуста, – він знав: коли підтискає так вуста, її вже не перепреш, – а почнуться холоди, спалю. На підпал буде саме враз!..

Відчув холодок у душі. Добре відав: учинить як каже – заклята була. Все їй корився, чи ж коритися й тут?

Пішов до корови, яка занедужала, щоб доглянути, але поніс у серці смуту: "Ні, не мені писати історію своєї вітчизни, не мені!"

ІІ

Про Самійла Величка дещо чув. Той після ув’язнення повернувся до своїх панів Кочубеїв у село Жуки біля Полтави і там собі ніби й жив. Це йому розказав один із старих мазепинських військових канцеляристів, якого зустрів на ярмарку у Глухові. Розповів тихцем[22], що Пилип Орлик присилав на Україну емісара, аби той розвідав: чи не перевівся на Україні козачий дух, але того емісара видали московитам свої ж таки люди, і той пропав у Таємній канцелярії. Оповів йому старий товариш і про те, що в теперішні часи балакати отак, як вони, небезпечно, бо Таємна канцелярія розпустила скрізь шпиків, які нюшать, і не один із тих, хто не тримає на припоні язика, пропав навіки. В тій Таємній канцелярії, сказав приятель, чинять таке, що й невинувата людина визнає себе винуватою, – не доведи Господи у таке лихо потрапити[23]. Карпові після тієї розмови, як і після розмови з жінкою, коли застала його біля паперів із скрині, стало гірко. Може, тому, впоравшись із жнивами, він і зважився на неблизьку мандрівку під Полтаву, аби відвідати Самійла Величка. Його, правда, й досі стримувало те, що Величко був людиною Кочубеїв, але іншої, з ким міг би повести сокровенну балачку, не мав. Отож уже у вересні, на велике зчудування жінки, він сказав, що їде у гостину до давнього приятеля[24], відмовився сказати, що то за приятель[25], хоч жінка зробила все, аби те з нього вибити, і куди їде, чим знову вкинув її у стан крайнього почудування, осідлав коня і виїхав із двору. Цікаве в цій ситуації було те, що жінка з дивовижною проникливістю вгадала, що його, Карпова, дивна поведінка, очевидно, зв’язана зі скринею із паперами, і навіть пообіцяла, коли він нікуди не їхатиме, повік тих паперів не чіпати, але й це не допомогло – Карпо скочив на коня і помчав курною вулицею, розганяючи курей і дітлахів.

І дивне відчув у цій поїздці. Здалося, ніби валиться на нього світ: величезні колеса із гладкими, як гадюче тіло, бруштинами раптом полетіли йому на голову. Було зовсім рано, коли те відбувалося, лише край неба жеврів чистою смужкою рожевого. Побачив ту смужку і нараз захотів зупинитися, щоб перелитися у те рожеве. Над ним крутилися колеса-зміяки, і йому сяйнула думка, що треба конче поспішати, інакше ті зміяки вдарять на нього і він розпадеться на цій вулиці купкою чотирикутників. Пришпорив коня й подався чимдуж у дорогу, що біло лягла перед ним. На нього дихнуло ранньою осінню – вже палали перші осінні барви. Від села долинали звичні звуки: рев худоби, що виганялася на пасовище, крик качок, вигуки парубків, тонкі голоси жінок-домонтарок. Вишневі сади запнулися прозорим димом, і він розбивав конем той дим і синій простір, що вдаряв йому в лице тугим вітром: ані села, ані сільських клопотів для нього вже не існувало.

ІІІ

За хмарами виростали хмари, за хмарами летіли птиці, били крильми, і хмари ніби самі ставали птицями. Також летіли, також махали крильми, за ними товклися інші хмари – сірі птиці виростали з них; біля неба ніби маяла тисяча крил, заслонюючи його; натомість з’являлися нові хмари, і з них висипали нові птиці – робили свій переліт зграї ворон. Летіло, отож, небо, бо хмари ставали небом, як і те гайвороння, – два велетенські крила, що застеляли світ: одне – біля неба, друге – біля землі; сірий присмерк ширив волові очі й кришився, ніби не в ранок він в’їжджав, а таки у ніч.

До Жуків він дістався наступного дня під вечір. Біля лоба ніби збиралися важкі чотирикутники, голова й розкладалася на них – не від сьогодні не мав спокою. Вечір золотив вікна далекого села, і ті вилискувалися до сонця, наче металеві калюжі. Глибоко вдалині закручувалася річка, а там далі тягся простір, який невідпірно вабив душу. Там уже не було коліс, що накочувалися на свідомість, не було навіть розплесканої сіризни із хмарами та гайворонням – стелився перед очі голубий простір, і Карпо відчув хвилювання. Мав зустрітися з чоловіком, який колись хотів зробити те, чого він сам не міг, але як його зустріне людина Кочубея? Чи зможе йому звіритися і чи вийде у них щира розмова саме тепер, коли всі один одного стороняться й бояться, – привид Таємної канцелярії простер над їхньою землею морочні, воронячі, чорні крила.

Самійло Величко зустрів його спокійно. Тільки скинув сивими, густими бровами, а тоді щиро його обняв.

– Дивні речі, пане-товаришу, – сказав. – Сьогодні ваша милість мені снився, хоч, признаюся, досі я про тебе нечасто згадував.

Самійло жив у панському будинку під лісом, той стояв трохи осторонь села, і вони, поки готувалася вечеря, пішли погано вкоченою, напівзарослою дорогою. Довкола розстелялися пологі горби, які вбирали очі, манили до себе. І Карпо раптом відчув, що з нього рвуться слова, саме ті, які надто довго тримав у собі, бо не було кому їх висловити:

– Я передивився майже все, що можна переглянути з історії України, – казав він. – Що я там побачив? Кров, нещастя, бійки, гризоти і гризню. Ми ладні вбити одне одного, ніж спільно захиститися від зовнішнього ворога… Знаю всі секрети великої політики двору, – він зціпив зуби, – навіть той, біля якого ми жили й працювали, мусив кожен крок узгоджувати з царем. Окрім того, я цікавився історією мудрості людини. Вона не така вже й багата й велика. Все обертається в якихось спіралях, колах: етика, норми її, застиглі форми пізнання, взяті в шори найнезрозуміліших слів. Чомусь мені здасться, пане-товаришу, – він сильніше стис зморшками шкіру лоба, – що мудреці нашого світу втратили зв’язок із живим світом і, вибач мені, владарюють у домислах. Зрештою, так чинили й до них. Йде постійне вирахування і перекидання: розвиток неіснуючих категорій, схеми заради схеми. Схема від схеми через схему – людина чомусь думала одне, а робила інше і не могла не робити так. Одна річ жити, інша – виправдовувати життя. Зрештою, світ розвивається не так, як хочуть чи вимагають люди. Світ іде на третій шлях. Який – невідомо, тільки згодом людина хапається і відслонює для себе істину, що вона нічого не знає про себе і світ. Нічого! І починає знову пояснювати, відкривати, спотикаючись об інерцію та несприйняття інших людей.

– Резонно, – сказав, усміхнувшись, Величко. – І що?

– А те, пане-товаришу, що починаєш відчувати: втрачається опертя у світі. Чи знаєш, що таке втратити опертя?

– Знаю, – сказав спокійно Величко. – Але воля наша в нас самих, так само й неволя. Впевненість і невпевненість, розлад і опертя. Що ж привело тебе до мене?

– Дві речі, – сказав Карпо. – Одна – можливість щирої розмови, а друга може витекти з неї. Чи можу на те розраховувати?

– Овтім, – сказав Величко. – Але чому ваша милість вибрав саме мене?

Здається, і Величко остерігався. Але ні, надто погідно на нього дивився і, здається, цілком щиро.

– Не забуваю розмови, яку мали в хурдизі. Чи забув?

– Нагадай, пане-товаришу.

– Йшлося про написання історії нашої вітчизни малоросійської, – сказав Карпо.

Цього разу Величко видимо насторожився – Карпо відразу те відчув.

– Ваша милість тоді говорив про лінощі наші: воювати могли, а діяння свої не записували, через що й подвиги наші потрапляють у безвідь.

– Я таке міг говорити, – мовив Величко. – Бо й зараз так думаю.

– Признаюся, пане-товаришу, – ця думка гвіздком сиділа мені в голові, але життя у мене так склалося, що нічого і я не міг учинити, та й боюся, що не зможу.

– А це ж чому?

– Сили в мене духовної замало, – сказав Карпо. – Одне хотіти, інше – могти. Признаюся, кілька разів брався за це діло, бо маю досить паперового посліддя із військової канцелярії, але не міг дати тому ради… Окрім того, відчай мене поїдав, що життя наше, помисли й діяння більше безглузді, як позначені розумом.