Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

вті­кає! Не здо­го­нять! - го­во­рив май­стер. Робітники, що гна­ли за хло­па­ком, та­кож, здається, бу­ли тої гад­ки, бо зу­пи­ни­ли­ся за­ди­ха­ні. Але один схи­лив­ся, під­няв ка­мінь і шпур­нув ним за уті­ка­ючим, що вже як­раз був на скру­ті. Ка­мінь вці­лив вуг­ляр­чу­ка в са­му п’яту, і той, по­чув­ши біль, скрик­нув, як ска­же­ний, і щез за му­ром. Крик той див­но вра­зив Гер­ма­на.

- Ей, а се що за хло­пак? - спи­тав він. Ніх­то не знав вуг­ляр­чу­ка. Але Ле­он гля­нув на Гер­ман­а і аж зля­кав­ся.

- Мій бо­же, а вам що та­ке?

- Нічо, ні­чо,- від­ка­зав Гер­ман,- то, ві­дай, від за­ду­хи. Щось мя ту, у гру­дях, стис­ло. Але той го­лос, той го­лос… який­сь та­кий див­ний…

Леон не міг по­ня­ти, чим див­ний той го­лос. Йо­му він ви­дав­ся зов­сім зви­чай­ним. І Гер­ман не вмів ви­тол­ку­ва­ти со­бі, що се за го­лос,- йо­му зда­ва­лось, що він десь чув йо­го, але де, не знав. То тільки знав, що яко­юсь таємною, не­дос­лі­ди­мою си­лою го­лос той збен­те­жив у нім якісь страш­ні, дав­но за­бу­ті вра­жін­ня, якусь бу­рю, кот­рої слі­ди ще не заг­ла­ди­лись в йо­го сер­ці. Але що се та­ко­го, і як во­но взя­ло­ся, і як бу­ло зв’яза­не з тим ди­ким, бо­ліс­ним вик­ри­ком уда­ре­но­го вуг­ляр­чу­ка, сього не міг Гер­ман со­бі ви­яс­ни­ти.

Леон між тим взяв йо­го по­під ру­ки і по­вів в сад, під ті­ни­с­ті де­ре­ва, на па­ху­чу, ви­со­ку тра­ву. Хо­лод­на­вий, сві­жий во­з­дух жи­во вспо­коїв Гер­ма­на, і Ле­он за­чав йо­му знов го­во­ри­ти про свої ба­жан­ня і на­дії:

- Ах, як го­ря­чо я від­дав­на ждав та­ко­го дня, як ни­ніш­ній! Як я ба­жав, щоб від нього по­чи­на­ла­ся но­ва, спо­кій­на, щас­ли­ва до­ба мо­го жит­тя! Щоб в нім на всі бо­ки по­нав’язу­ва­лись для ме­не щас­ли­ві вуз­ли! І ось прий­шов той день, на­дії мої збу­ли­ся, вуз­ли нав’яза­ні, крім од­но­го і най­важ­ні­шо­го… Ах, а ви, до­ро­гий су­сі­до і при­яте­лю, ви зро­би­ли б ме­не най­щас­ли­ві­шим чо­ло­ві­ком у сві­ті, як­би по­мог­ли ме­ні на­в’яза­ти той пос­лід­ній, най­важ­ли­ві­ший ву­зол!..

- Я? - спи­тав зди­во­ва­ний Гер­ман.- Який же то ву­зол?

- Що ту дов­го го­во­ри­ти,- ска­зав Ле­он і взяв Гер­ма­на за обі ру­ки,- моє най­глиб­ше, сер­деч­не ба­жан­ня, щоб на­ші ді­ти, моя Фан­ні і ваш Гот­ліб, бу­ли па­ра!

Герман мов­чав. Дум­ка ся не бу­ла для нього нес­по­ді­ван­кою, але все-та­ки йо­го се тро­ха див­но дітк­ну­ло, що від Ле­она пер­шо­го по­чув се пред­ло­же­ння.

- Що ж ви, прис­таєте? - спи­тав Ле­он.

- Гм, не знаю, як би то… - ска­зав не­рі­шу­чо Гер­ман.

- Ви ва­гуєтесь? Не ва­гуй­тесь, до­ро­гий су­сі­до! Хі­ба ж не ви­ди­те тих ко­рис­тей, які з та­ко­го спо­лу­чен­ня спли­нуть на нас? Візьміть лиш то: ми оба, дві пер­ші, смію ска­за­ти, си­ли бо­рис­лавські, ми оба ра­зом, спо­рід­не­ні, зв’яза­ні до­ку­пи,- хто то­ді оп­ре­ся нам? Всі пі­дуть за на­шою во­лею, а хто не схо­че, той за од­ним на­шим за­ма­хом упа­де в по­рох! По­ду­май­те: ми то­ді па­ни ці­ло­го наф­то­во­го тор­гу, ми виз­на­чуєм ці­ни, за­ку­пуєм око­лич­ні се­ла, лі­си, ка­ме­но­ло­ми та ко­па­ль­ні! Ці­ла око­ли­ця в на­ших ру­ках. Не тілько тор­го­ві і про­мис­ло­ві, але і по­лі­тич­ні ді­ла око­ли­ці в на­ших ру­ках. Всі ви­бо­ри йдуть, як ми хо­че­мо, пос­ли і реп­ре­зен­тан­ти го­во­рять, що ми ка­же­мо, бо­ро­нять на­ших ін­те­ре­сів, па­ни і гра­фи дба­ють о на­шу лас­ку!.. Чи ви по­ні­ма­єте? Ми си­ла, і до­ки дер­жа­тись бу­де­мо ра­зом, до­ти ніх­то про­тив нас не встоїть! - І, ро­зог­не­ний влас­ни­ми сло­ва­ми, Ле­он ки­нув­ся обій­ма­ти Гер­ма­на.

- Пристаєте, до­ро­гий при­яте­лю, бра­те? - скрик­нув Ле­он.

- Пристаю,- ска­зав Гер­ман,- тілько не знаю, як моя жін­ка.

- Що, ва­ша чес­на і ро­зум­на жін­ка ма­ла б не хо­ті­ти щас­тя для сво­го си­на і для моєї ди­ти­ни? Ні, то не мо­же бу­ти! Хо­дім, хо­дім до неї. Я ни­ні ще му­шу за­ла­го­ди­ти се важ­не ді­ло, і, ско­ро ро­зій­дуться гос­ті, пі­дем оба, предс­та­ви­мо, по­го­во­ри­мо…

- Вона ду­же лю­бить сво­го си­на, то прав­да. Але ме­ні здаєть­ся, що й во­на кра­щої пар­тії для нього не най­де від ва­шої Фан­ні,- ска­зав Гер­ман.

- Ах, до­ро­гий при­яте­лю! - скрик­нув ура­ду­ва­ний Ле­он.- Що за щас­тя для ме­не ни­нішнього дня! Бо­же, що за щас­тя! Пі­дем, пі­дем!

 

 

 

Рука об ру­ку йшли два при­яте­лі Бо­рис­лавським трак­том до Гер­ма­но­во­го по­меш­кан­ня. Го­во­рив більше Л­е­он. Він був чо­ло­вік ду­же враз­ли­вий і жи­во пе­рей­мав­ся вся­кою ду­м­кою. Нев­то­мимо роз­то­чу­вав він пе­ред Гер­ма­ном що­раз но­ві кар­ти­ни їх бу­ду­щої ве­ли­чі й си­ли. Все з йо­го уст іш­ло мов ме­дом по­со­лод­же­не, всі труд­нос­ті так і ще­за­ли, мов сніг від сон­ця. Прак­тич­ний і хо­лод­ний Гер­ман зра­зу не ду­же по­да­вав­ся на ті зо­ло­ті го­ри, але чим да­лі, тим більше Ле­он по­тя­гав і йо­го за со­бою, і в йо­го не­до­вір­ли­вій го­ло­ві звільна за­ча­ло та­кож во­ру­ши­тись пи­тан­ня: - А що ж, хі­ба ж се не мо­же бу­ти?..

З своїм си­ном Гот­лі­бом він здав­на мав тілько гри­зо­ти та кло­по­тів, що на­віть ні­ко­ли не прий­шло йо­му на дум­ку жда­ти з нього чо­го-не­будь путнього на бу­ду­ще, не то вже бу­ду­ва­ти та­кі ви­со­ко­лет­ні пла­ни. От і не­дав­но ку­пець, у ко­т­ро­го Гот­ліб від двох літ був на прак­ти­ці, пи­сав до ньо­го, мо­же, со­тий раз, що Гот­ліб зле спра­вується, ді­ла не пи­льнує, гро­ші, прис­ла­ні з до­му, роз­ки­дає, мов бе­зум­ний, над дру­ги­ми суб’єкта­ми збит­кується і бог зна яких дур­ниць не ви­роб­ляє. «З жа­лем приз­на­ти му­шу,- пи­сав да­лі ку­пець,- що йо­го дво­літ­ній по­бит в моїм зак­ла­ді не при­ніс для нього май­же ні­якої ко­рис­ті. Йо­го знан­ня в ку­пецт­ві те­пер та­ке са­ме, як бу­ло й спо­чат­ку»… Все те ми­мо­во­лі на­су­ва­лось Гер­ма­но­ві на дум­ку те­пер, ко­ли Ле­он та­ки­ми за­ман­чи­ви­ми крас­ка­ми ма­лю­вав йо­му бу­дуч­ність їх «до­мів» за по­лу­чен­ням Гот­лі­ба з Фан­ні. «Ще до­ки я жию,- ду­мав Гер­ман,- то, мо­же, во­но бу­де якось іти, але від­так?» Щоб Гот­ліб змі­нив­ся, поп­ра­вив­ся, на те тре­ба хі­ба яко­го чу­да, кот­ро­го Гер­ман не на­ді­яв­ся. Але все-та­ки він слу­хав Ле­оно­ві бе­сі­ди, звільна під­да­вав­ся її ча­ру­ючо­му впли­во­ві, не­мов на лег­кім чов­ні пус­кав­ся на ти­хе, ла­гід­но хви­лю­юче, ве­чір­нім блис­ком озо­ло­че­не мо­ре, і йо­му ро­би­лось якось так лег­ко, лю­бо, не­мов і справ­ді вже спов­ню­ються йо­го най­смі­лі­ші на­дії. «А що ж, хі­ба ж се не мо­же бу­ти?» - ду­ма­лось йо­му, і на нього на­хо­ди­ла якась пев­ність, не­мов усе те не тільки мо­же бу­ти, але й справ­ді бу­де, му­сить бу­ти.

За той час оба при­яте­лі від рин­ку зій­шли вже до­лів,