Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

В бу­ді тим ча­сом іш­ло ду­же ве­се­ло і гой­но. По пе­ре­кус­ці слу­ги поз­би­ра­ли мис­ки і та­ре­лі, а на­то­мість по­нас­тав­ля­ли фля­шок з ви­ном і ча­рок. Чар­ки кру­жи­ли жи­во. Ви­но зві­ль­на роз­пу­ту­ва­ло язи­ки, роз­буд­жу­ва­ло ве­се­лість та го­мін. Па­ху­чий дим з до­ро­гих ци­гар клу­бив­ся по­над го­ло­ва­ми до до­ща­ної сте­лі, плив тон­кою струй­кою крізь про­рі­за­не вік­но. Слу­ги Ле­оно­ві кру­ти­ли­ся по­се­ред гос­тей, по­да­ючи їм, чо­го хто за­ба­жав. Гос­ті од­ні си­ді­ли куп­ка­ми, дру­гі сто­яли або хо­ди­ли, ба­ла­ка­ючи, жар­ту­ючи або тор­гу­ючись. Ле­он не по­ки­дав Гер­ма­на. Він ни­ні пер­ший раз ближ­че зій­шов­ся з тим най­більшим бо­рис­лавським ту­зом і по­чув до нього якусь див­ну при­язнь. До­сі во­ни сто­яли про­тив се­бе, як во­ро­ги. Леон до­пер­ва два ро­ки то­му при­був до Бо­рис­ла­ва з го­то­вим і чи­ма­лим ка­пі­та­лом. Він був більше об­ра­зо­ва­ний від Гер­ма­на, доб­ре знав­ся на ку­пецт­ві, чи­тав де­які книж­ки гір­ни­чі і ду­мав, що до­сить йо­му тільки яви­тись в Бо­рис­ла­ві, а усе по­ко­риться пе­ред ним, і він ста­не са­мов­лад­ним па­ном. Він на­пе­ред ук­ла­дав со­бі пла­ни, як то він за­ку­пить де­ше­во об­шир­ні і най­від­по­від­ні­ші до ко­пан­ня част­ки грун­ту, як по­за­во­дить со­бі ма­ши­ни для скор­шо­го і де­шев­шо­го ви­до­бут­ку зем­ля­них скар­бів, як під­не­се ці­лий наф­то­вий про­мисл і своєю во­лею бу­де під­ні­ма­ти і опус­ка­ти ці­ни на всіх тор­гах. Між тим по­ка­за­ло­ся на ді­лі зов­сім не те. В Бо­рис­ла­ві бу­ли вже свої си­ли, і то си­ли та­кі, з кот­ри­ми йо­му не­лег­ко бу­ло мі­ря­тись, а най­більшою та­кою си­лою був Гер­ман. Ле­он зра­зу лю­тив­ся, по­ба­чив­ши, з якою не­тай­ною не­охо­тою прий­ма­ють йо­го дав­ні бо­рис­лавські предп­риємці. Осо­б­ли­во Гер­ман, той прос­тий, нев­че­ний жи­д-о­нуч­кар, був для нього сіл­лю в оці, і він ста­рав­ся все і всю­ди, де тільки міг, щи­па­ти йо­го, а в то­ва­рист­ві ні­ко­ли не пе­ре­ми­нув по­за зви­чай­ною чем­ніс­тю по­ка­за­ти Гер­ма­но­ві свою ду­хов­ну ви­щість. Гер­ман знов ма­ло ро­бив со­бі з до­тин­ків Ле­она, а ша­р­пав йо­го на по­лі ін­те­ре­сів: пе­ре­ха­пу­вав част­ки, кот­рі хо­тів ку­пу­ва­ти Ле­он, пе­рей­мав йо­го що­най­ліп­ших ро­біт­ни­ків, а при всім тім Ле­оно­ві все по­ка­зу­вав та­кий вид, бу­цім­то й ні­чо­го не знає. Сього бу­ло зам­но­го для Ле­она. Він по­ба­чив, що та­ким спо­со­бом не дій­де ні до чо­го. Прав­да до­сі в Бо­рис­ла­ві йо­му щас­ти­ло­ся: він на­ди­бав на кілька ба­га­тих жил вос­ку, кип’ячка тож в мно­гих ямах іш­ла доб­ре; але Ле­он спра­вед­ли­во бо­яв­ся, що не зав­сіг­ди щас­тя бу­де йо­му при­хильне, що, мо­же, ча­сом і від­вер­неться від нього, а на та­кий слу­чай ліп­ше ма­ти сильних при­яте­лів, ніж сильних во­ро­гів. А тут ще й те при­чи­ни­ло­ся, що по смер­ті жін­ки Ле­он за­ба­жав з ча­сом осіс­ти су­по­кій­но, ут­вер­ди­ти­ся, пус­ти­ти ко­рін­ня в грунт і ужи­ва­ти на ста­рість пло­дів сво­го нес­по­кій­но­го, за­по­пад­ли­во­го жит­тя і за­без­пе­чи­ти хо­ро­ше жит­тя своїй єди­нач­ці. Тут уже ко­неч­на річ - ма­ти кру­жок при­яте­лів, а не во­ро­гів. При тім же він за­чув, що у Гер­ма­на є син-єди­нак у Льво­ві в прак­ти­ці ку­пецькій,- і дум­ка йо­го пря­мо стрі­ли­ла ту­ди: Гер­ма­нів син і йо­го Фан­ні - то па­ра; два най­більші си­ла­чі по ка­пі­та­лу, за­мість бо­ро­ти­ся і під­ко­пу­ва­ти один дру­го­го, схо­дяться, зв’яза­ні тіс­ним вуз­лом ро­дин­ним, і - дум­ка Ле­оно­ва бу­ду­ва­ла зо­ло­ті зам­ки на тій трив­кій під­ва­ли­ні.

- Бачите, до­ро­гий су­сі­до,- го­во­рив він до Гер­ма­на,- сам не знаю, що та­ке, що так ме­ні ду­же за­ту­жи­ло­ся за своїм спо­кій­ним, ти­хим і щас­ли­вим прис­та­нов­ком. А то до­сі чо­ло­вік був, як та пе­ре­лет­на пти­ця: то тут, то там. Ні, по­ра вспо­коїти­ся!

- І я то ка­жу,- ска­зав Гер­ман, що чи­нив­ся, не­мов тая бе­сі­да ду­же йо­го зай­має.

- Не дав ме­ні бог си­на так, як вам,- га, але є у ме­не доч­ка, сер­деш­на ди­ти­на. Ба­чи­ти її щас­ли­вою, з лю­бим чо­ло­ві­ком, в кру­зі ді­то­чок - ох, то єди­на ціль мо­го жит­тя…

- Дасть бог, що й теє вам спов­ниться.

- Га, я ду­же то­го ба­жаю… Ах, і ще так кру­жок доб­рих при­яте­лів, та­ких, як ви, лю­бий су­сі­до,- ні, більше би ме­ні ні­чо до щас­тя не хи­бу­ва­ло…

- Ну, що­до ме­не,- ска­зав, ус­мі­ха­ючись, Гер­ман,- я з Дро­го­би­ча не вте­чу, ме­не мо­же­те ма­ти зав­сіг­ди на свої ус­лу­ги.

- О, я знаю,- ска­зав Ле­он і кріп­ко стис­нув Гер­ма­но­ву ру­ку,- я знаю, що ви щи­рий, доб­рий чо­ло­вік! Не по­ві­ри­те, як я від­дав­на ба­жав з ва­ми ближ­че поз­на­ко­ми­ти­ся… А що ж ваш син? Прав­да, я не маю чес­ті зна­ти йо­го лич­но, але він уже на­пе­ред ми­лий ме­ні і до­ро­гий, як своя влас­на ди­ти­на.

Герман тро­хи скри­вив­ся на згад­ку про си­на, мов на­раз в ме­дів­ни­ку схруп­нув зер­но пер­цю.

- Мій син,- ска­зав він не­охіт­но,- дя­кую вам за лас­ка­ве за­пи­тан­ня! От, пра­цює, що мо­же.

- Ну, то­го й не ка­жіть! - скрик­нув Ле­он.- Я й сам знаю, що син та­ко­го батька, пев­но, й хви­лі не про­си­дить дар­мо! Ех, до­ро­гий су­сі­до, який би я був щас­ли­вий, як­би-то ми мог­ли взя­ти­ся оба до­ку­пи, зій­ти­ся близько у всім так, що­би… - він ур­вав і гля­дів на Гер­ма­на, а Гер­ман на нього, не вга­ду­ючи, ку­ди той ці­лить.

- Знаєте,- по­чав знов Ле­он,- ни­ніш­ній день та­кий ве­ли­кий і щас­ли­вий для ме­не… Саме се­ред тої роз­мо­ви оба бе­сід­ни­ки вста­ли і пі­дій­шли до вік­на, бо в бу­ді зро­би­лось душ­но. Гер­ман виг­ля­нув у ві­к­но над­вір. Лед­ве відс­ту­пив від вік­на, ко­ли на­раз ку­сень цег­ли, мов стрі­ла, вле­тів крізь вік­но са­ме ту­ди, де сто­яв Гер­ман. І як­раз, ко­ли Ле­он го­во­рив про ве­ли­ке ни­нішнє щас­тя, цег­ла геп­ну­ла пе­ред ним на стіл, в ку­пу скля­нок. Бо­ліс­но дзенькну­ло і розп­рис­ло­ся скло, а цег­ла по­ле­ті­ла да­лі і, уда­рив­ши­ся ще о про­тив­ну сті­ну, впа­ла на зем­лю. Всі поз­ри­ва­ли­ся з місць, а Гер­ман поб­лід мов по­лот­но: він до­га­ду­вав­ся, що цег­ла ви­мі­ре­на бу­ла в нього.

- Що се? Що се? Хто се та­кий? - по­чу­ли­ся три­вож­ні кри­ки. Ле­он, Гер­ман і ще де­які гос­ті ви­ле­ті­ли над­вір. Над­во­рі тож крик.

- А ла­пай-но го, дра­ба яко­гось! - кри­чав з усієї мо­ці май­стер.

- Хто ту цег­лою ки­даєсь? - крик­нув і со­бі ж Ле­он.

- А он, про­шу па­на, який­сь дра­бу­га-вуг­ляр­чук. Плен­тав­ся ту по ули­ці, за­зи­рав, за­зи­рав, а да­лі як по­ба­чив ото­го па­на (по­ка­зав на Гер­ма­на) у вік­ні, та за цег­лу,- як фу­рить, та вте­ки! Ла­пай го, ла­пай та на по­лі­цію! - обер­нув­ся знов май­стер до двох ро­біт­ни­ків, що гна­ли до­лів Зе­ле­ною ули­цею за уті­ка­ючим вуг­ляр­чу­ком в чор­ній, як смо­ла, со­роч­ці і в та­кій же опин­ці.

- Овва, то бес­тія