Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

style="">Сонце до­хо­ди­ло вже по­луд­ня і си­па­ло га­ря­че зо­ло­тис­те проміння на ту­хольські го­ри; розігріта жи­ви­ця сильніше за­пах­ла в лісах; гор­до і тільки десь-ко­лись по­ма­ху­ючи роз­пластаними кри­ла­ми, пла­вав яст­руб ви­со­ко по­над поло­ни­на­ми в ла­зу­ровім оке­ані. Ти­ша сто­яла в при­роді. Тільки з од­но­го пригірка Зе­ле­ме­ня лу­на­ли го­ло­си ло­вецьких труб і кри­ки ло­вецько­го то­ва­рист­ва. Ло­ви скінчи­ли­ся, хоч і не зовсім щас­ли­во. На дрюч­ках нес­ли ту­хольські па­руб­ки по­пе­ред лов­ця­ми три мед­ве­дячі шку­ри і в мішку двоє мед­ве­дят, а на но­шах із га­луз­зя нес­ли бо­ярські слу­ги по­за­ду то­ва­рист­ва ок­ро­вав­ле­но­го, за­дубіло­го вже тру­па не­щас­ли­во­го бо­яри­на, що по­гиб від мед­ведя­чих лап.

Швидко під про­во­дом Мак­си­ма дійшло то­ва­рист­во до ми­с­ливсько­го та­бо­ру. Лови бу­ли скінчені. Сьогодні ще хотіло ціле то­ва­рист­во вер­та­ти домів, за­раз, ско­ро ли­ше по обіді. До­ро­га бу­ла впра­вді не близька, але Мак­сим обіцяв вип­ро­ва­ди­ти то­ва­р­иство простішою лісо­вою стеж­кою до Тухлі, а відтам до дво­ра Ту­га­ра Вов­ка. Тухольські па­семці, ско­ро тільки по­обіда­ли, за­раз пішли на­пе­ред до домів; Мак­сим ли­шив­ся з бо­яра­ми, по­ки слу­ги здійня­ли табір і поп­ря­та­ли всі ку­хонні та ло­вецькі зна­ряд­и; тоді й бо­ярське то­ва­рист­во ви­ру­ши­ло в до­ро­гу з по­во­ро­том до­до­му.

 

 

 

Стародавнє се­ло Тух­ля - се бу­ла ве­ли­ка гірська осе­ля з дво­ма чи трьома чи­ма­ли­ми присілка­ми, всього ко­ло півто­ри ти­сячі душ. Се­ло й присілки ле­жа­ли не там, де ле­жить те­перішня Тух­ля, але геть ви­ще се­ред гір, у прос­торій по­довжній до­лині, що те­пер по­рос­ла лісом і зо­веться Запал­ою до­ли­ною. В ті давні ча­си, ко­ли йде на­ше оповідан­ня, За­па­ла до­ли­на не бу­ла по­рос­ла лісом, але, нав­па­ки, бу­ла уп­рав­ле­на і го­ду­ва­ла своїх жильців дос­татнім хлібом. Простягаючись звиш півмилі вдовж, а ма­ло що не чверть милі в ши­ри­ну, рівна й на­му­лис­та, об­ве­де­на з усіх боків стрімки­ми ска­лис­ти­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми де­ку­ди на три або й чо­ти­ри сажні, до­ли­на то­та бу­ла не­мов ве­ли­чез­ним кітлом, із яко­го ви­ли­то во­ду. І пев­но, що во­но й не інак­ше бу­ло. Чи­ма­лий гірський потік впа­дав від схо­ду до тої до­ли­н­и ви­со­ким на півто­ра саж­ня водо­па­дом, прориваюч­и собі до­ро­гу поміж тісні тверді ска­ли, і, обк­ру­тив­ши­ся ву­жакою по до­лині, вип­ли­вав на захід у та­ку ж са­му тісну бра­му, роз­би­ва­ючись поміж гладкі кам’яні стіни і гуркотячи­ ще кілько­ма во­до­па­дами, по­ки чверть милі по­нижче не впав до Опо­ра. Ви­сокі, стрімкі бе­ре­ги тухольськ­ої кітло­ви­ни по­к­ри­ті бу­ли тем­ним сме­ре­ко­вим лісом, що на­да­вав самій до­­лині позір ще більшо­го заг­либ­лен­ня і якоїсь пус­тин­ної ти­ші та відруб­ності від усього світу. Так, справді, се бу­ла ве­­ли­чез­на гірська криївка, з усіх боків тільки з ве­ли­ким тру­дом дос­туп­на,- але такі бу­ли в тих ча­сах не­нас­тан­них війн, усо­биць і на­падів май­же всі гірські се­ла, і тільки дя­ку­ючи тій своїй неп­рис­туп­ності, во­ни змо­гли дов­ше, ніж подільські се­ла, охо­ро­ни­ти своє свобідне ста­ро­руське гро­мадське жит­тя, яке деінде си­лу­ва­ли­ся чим­раз більше пі­ді­р­ва­ти горді, війна­ми зба­га­чені бо­яри.

Тухольський на­род жив го­лов­но ско­тарст­вом. Тільки та до­ли­на, де ле­жа­ло се­ло, а та­кож кілька по­мен­ших порічин, не пок­ри­тих лісом, на­да­ва­ли­ся до хлібо­робст­ва і ви­да­ва­ли що­ро­ку ба­гаті збо­ри вівса, яч­ме­ню і про­са. За­те в поло­ни­на­х, що бу­ли так са­мо, як і всі до­ок­ружні ліси, влас­ністю ту­­хольської гро­ма­ди, пас­ли­ся ве­ликі ота­ри овець, у кот­рих спо­чи­вав го­лов­ний скарб ту­хольців: з них во­ни до­бували собі оде­жу й стра­ву, омас­ту й м’ясо.

В лісах дов­ко­ла се­ла пас­ли­ся ко­ро­ви і во­ли, але са­ма міс­цевість го­рис­та, ска­лис­та і неп­рис­туп­на, за­бо­ро­ня­ла дер­жати ба­га­то тяж­кої ро­га­тої ху­до­би. Другим го­лов­ним дже­ре­лом дос­тат­ку ту­хольців бу­ли лі­си. Не го­во­ря­чи вже про дро­ва, кот­рих ма­ли безп­лат­но і на топ­ли­во, і на всякі бу­дин­ки,- ліси дос­та­ча­ли ту­хольцям зві­ри­­ни, лісо­вих овочів і ме­ду. Прав­да, жит­тя се­ред лісів і не­до­с­туп­них ди­ких гір бу­ло тяж­ке, бу­ло не­нас­тан­ною вій­ною з при­ро­дою: з во­да­ми, сніга­ми, ди­ким звіром і ди­кою не­дос­туп­ною око­ли­цею,- але то­та бо­ротьба ви­роб­лю­ва­ла си­лу, смілість і про­мис­ловість на­ро­ду, бу­ла підста­вою й пру­жи­ною йо­го сильно­го свобідно­го гро­мадсько­го ла­ду.

Сонце вже геть схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли з ви­со­ко­го вер­ху в ту­хольську до­ли­ну спус­ка­ло­ся знай­оме нам ло­ве­ць­к­е то­ва­рист­во під про­во­дом Мак­си­ма Бер­ку­та. Передом ішов Ту­гар Вовк з донькою і з Мак­си­мом, реш­та то­ва­рист­ва сту­па­ла за ни­ми не­ве­лич­ки­ми куп­ка­ми, гуто­рячи про пе­ре­буті ло­ви та ло­вецькі при­го­ди. Перед очи­ма то­ва­рист­ва розк­ри­ла­ся ту­хольська до­ли­на, об­ли­та га­ря­чим со­няч­ним промінням, мов ве­ли­ке зе­ле­не озе­ро з не­ве­лич­ки­ми чор­ни­ми острівця­ми. Круг неї, мов ви­со­чез­ний пар­кан, бов­ваніли кам’яні стіни, по яких п’я­ли­ся де-де па­чо­си зе­ле­ної ожи­ни та корчі ліщи­ни. При вході в до­ли­ну ревів во­до­пад, роз­би­ва­ючись о каміння срі­бляс­тою піною; по­уз во­до­па­ду ви­ку­тий був у скалі вузь­кий вивіз, яким ішло­ся вго­ру і далі по­над бе­ре­гом по­то­ка че­рез вер­хи і по­ло­ни­ни аж до угорської країни; се був звіс­ний тодішнім гірня­кам «тухольський прохід», най­вигідніший і най­без­печніший після дук­лянсько­го: де­сять до­око­лич­них гро­мад з гали­ць­к­о­го і з угорсько­го бо­ку пра­цю­ва­ли май­же два ро­ки над ви­­го­тов­лен­ням сього про­хо­ду. Ту­хольці вло­жи­ли най­біл­ь­ше праці в те діло, тож гор­ди­ли­ся ним, як своїм.

- Гляди, бо­яри­не,- ска­зав Мак­сим, зу­пи­ня­ючись над во­до­падом при вході в кру­тий, у ка­мені ко­ва­ний вивіз,- гля­ди, бо­яри­не, се діло ту­хольської гро­ма­ди! Геть ось ту­ди, че­рез Бес­ки­ди, тяг­неться се­ся до­ро­га, пер­ша та­ка до­ро­га в вер­хо­вині. Мій батько сам ви­ти­чу­вав її на про­тягу п’ятьох миль; кож­дий місток, кож­да зак­ру­ти­на, кождий вивіз на тім про­тязі зроб­ле­ний за йо­го по­ка­зом.

Боярин не­охітно якось пог­ля­нув го­ра­ми, ку­ди на далек­ий про­тяг по­над по­то­ком ви­ла­ся між ска­ла­ми про­тер­та гірська до­ро­га. Потім гля­нув долі ви­во­зом і по­хи­тав голов­ою.

- Твій батько має ве­ли­ку вдасть над гро­ма­дою? - спи­тав він.

- Власть, бо­яри­не? - відка­зав зди­во­ва­ний Мак­сим.- Ні, вла­сті у нас над гро­ма­дою не має ніхто: гро­ма­да має власть са­ма, а більше ніхто, бо­яри­не. Але мій батько до­свідний чо­ловік і ра­до слу­жить гро­маді. Як він го­во­рить на раді гро­мадській, так не зуміє ніхто в цілій вер­хо­вині. Гро­мада слу­хає батько­вої ра­ди,- але власті батько мій не має ніякої і не жа­дає її.

Очі Мак­си­ма бли­ща­ли ог­ня­ми гор­дості й по­ди­ву, ко­ли го­во­рив про сво­го батька. Тугар Вовк при йо­го сло­вах у за­думі по­хи­лив го­ло­ву, за­те Ми­рос­ла­ва гляділа на Максима, не зво­дя­чи з нього очей. Слу­ха­ючи Максимови­х слів, во­на чу­ла, що йо­го батько ста­є­ться для неї та­ким близьким, та­ким мов рідним чо­лові­ком, не­мов во­на вік жи­ла під йо­го батьківською опікою.

Але Ту­гар Вовк ста­вав чим­раз більше по­ну­рий, чо­ло йо­го мор­щи­ло­ся, і очі з ви­ра­зом дав­но здер­жу­ва­но­го гніву звер­нулися на Мак­си­ма.