Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

ка­мені, ре­ву­чи грізно і роз­няв­ши зак­ри­вав­ле­ну па­ще­ку. Зим­ний піт вис­ту­пив на чолі Ми­рос­ла­ви; во­на ба­чи­ла, що те­пер нас­та­ла рішу­ча хви­ля, що на тій вузькій кам’яній плиті му­сить розігра­ти­ся бо­ротьба на жит­тя і смерть і що то­го бу­де по­біда, хто змо­же вдер­жа­ти­ся на тім станов­ищі й зіпхну­ти з нього про­тив­ни­ка. Мед­ве­ди­ця бу­ла вже близько; Ми­рос­ла­ва про­бу­ва­ла зас­та­ви­ти­ся від неї ра­тищем, але мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла дрю­чи­ну зу­ба­ми і шарпнул­а її так сильно, що ма­ло не зіпхну­ла Ми­рос­ла­ву з ка­ме­ня; ра­ти­ще ви­ховз­лось їй із рук, і звір ки­нув ним геть у ло­ми.

«Тепер прий­деться за­ги­ба­ти!» - блис­ну­ло в думці в Ми­рос­ла­ви, але відва­га не по­ки­ну­ла її. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми топір і ста­ла міцно до ос­татньої обо­ро­ни. Звір су­нув чим­раз ближ­че: га­ря­чий йо­го віддих чу­ла вже Мирос­лава на своїм лиці; мох­на­та ла­па, нас­то­ро­же­на ост­ри­ми кігтя­ми, гро­зи­ла її груді; ще хви­ля - і їй до­ве­лось би, по­шарпаній, кро­вавій, упас­ти з ка­ме­ня, бо то­по­ри­ще бу­ло за­коротке суп­ро­ти лап ве­ли­чез­но­го звіра.

- Рятунку! - скрик­ну­ла у смер­тельній три­возі Ми­рос­ла­ва, і в тій хвилі по­над її го­ло­вою блис­ну­ло ра­ти­ще, і пхну­та в гор­ло мед­ве­ди­ця, мов ко­ло­да, впа­ла з ка­ме­ня. В щілині ка­м’я­них зва­лищ по­над го­ло­вою Ми­рос­ла­ви по­ка­за­лось раді­сне, жи­вим ог­нем па­ла­юче ли­це Мак­си­ма Бер­ку­та. Один вдяч­ний пог­ляд уря­то­ва­ної дівчи­ни прой­няв Максим­а на­скрізь. Але сло­ва не бу­ло між ним ані од­но­го. На те не бу­ло ча­су. Мед­ве­ди­ця ще жи­ла і, ре­ву­чи, зірва­ла­ся з місця. Одним ско­ком бу­ла во­на ко­ло своїх мо­ло­дих, що, не ро­зуміючи цілої тої бо­ротьби, ба­ви­ли­ся і пе­ре­вер­та­ли­ся в гнізді. Об­ню­хав­ши їх, мед­ве­ди­ця ки­ну­ла­ся знов до Мирос­лави. На се Ми­рос­ла­ва бу­ла при­го­то­ва­на і, підняв­ши обі­руч топір, од­ним за­ма­хом роз­ру­ба­ла ним го­ло­ву медвед­и­ці. Впа­ла опо­со­че­на звірю­ка і, мет­нув­ши со­бою кілька ра­зів у бо­ки, ско­на­ла.

Тим ча­сом і Мак­сим, про­дерши­ся крізь на­ва­лені ло­ми, ста­нув обік Ми­рос­ла­ви. В очах дівчи­ни заб­лис­ли дві пер­лові сльози, і, не ка­жу­чи ані сло­ва, во­на га­ря­че стис­ну­ла ру­ку сво­го по­рятівни­ка. Ма­к­сим чо­гось не­мов змішав­ся, по­чер­вонів, спус­тив очі і, зу­пи­ня­ючись, про­го­во­рив:

- Я чув твій три­вож­ний знак… але не знав, де ти… Бо­гу дя­ку­ва­ти, що й так дод­ря­пав­ся!

Мирослава все ще сто­яла на місці, дер­жа­чи ру­ку гар­но­го па­руб­ка в своїй руці і див­ля­чись у йо­го хо­ро­ше, сон­цем опа­ле­не і здо­ро­вим рум’янцем ося­яне, од­вер­те, щи­ре ли­це. В тій хвилі во­на не по­чу­ва­ла нічо­го, крім вдяч­ності за ря­ту­нок від не­хиб­ної смерті. Але, ко­ли Мак­сим, тро­хи осмі­лив­шись, стис­нув її ніжну, а так сильну ру­ку, тоді Ми­рос­ла­ва по­чу­ла, як щось со­лод­ко за­щеміло її ко­ло сер­ця, як ли­це її за­горілось стид­ли­вим рум’янцем - і во­на спустил­а очі, а сло­во по­дя­ки, кот­ре го­то­ве бу­ло ви­летіти з її уст, так і зав­мер­ло на гу­бах і розілля­лось по лиці див­ним ча­ром роз­го­ря­ючо­го сер­деч­но­го чут­тя.

Максим пер­ший отя­мив­ся. В йо­го серці, смілім і чистім, як щи­ре зо­ло­то, відра­зу блис­ну­ла щас­ли­ва дум­ка, кот­ра тут же пе­реміни­ла­ся в нез­лом­не рішен­ня. Се вер­ну­ло йо­му всю смілість і певність пос­ту­пу­ван­ня. При­ло­жив­ши ріг до уст, він зат­ру­бив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною ви­вертів, обізва­ли­ся ро­ги Ту­га­ра й інших бо­яр. Звин­на, як вивірка, Ми­рос­ла­ва швид­ко вид­ря­па­лась на­зад на той вал, з яко­го бу­ла впа­ла, і відтам ого­ло­си­ла ціло­му стрілецько­му то­ва­рист­ву свою при­го­ду і поміч, якої дізна­ла від Мак­сима. З тру­дом вид­ря­пав­ся сю­ди Ту­гар Вовк, а за ним і інші бо­яри; Ту­гар дов­го дер­жав доньку в обіймах, а по­ба­чив­ши кров на її одежі, аж зат­ремтів.

- І ти, ти, моя до­ню, бу­ла в такій не­без­пеці! - І він раз по ра­зу обнімав доньку, не­мов бо­ячись ут­ра­ти­ти її.

Потім він зліз униз до Мак­си­ма, що по­рав­ся ко­ло медве­диці і ко­ло мо­ло­дих мед­ве­дят. Мо­лоді, що не зна­ли ще сво­го во­ро­га в чо­ловіці, мур­котіли лю­бенько в гнізді і бави­лись собі, мов малі пе­си­ки; во­ни да­ва­ли се­бе гла­ди­ти рука­м­и і зовсім не бо­яли­ся лю­дей. Мак­сим узяв їх на ру­ки і по­ло­жив пе­ред Мирославою й Ту­га­ром.

- Отсе ва­ша здо­бич! - ска­зав він.- Ви чей же ра­до прий­ме­те в своїм домі та­ких гос­тей.

Згромаджені бо­яри гляділи то радісно на малі медведят­а, то зо стра­хом на вби­ту мед­ве­ди­цю, об­зи­ра­ли ра­ну і по­див­ля­ли си­лу й смілість Ми­рос­ла­ви, що мог­ла вда­ти­ся в бо­ротьбу з та­кою страш­ною звірю­кою.

- О ні,- ска­за­ла, сміючись, Ми­рос­ла­ва,- без по­мочі отсього чес­но­го мо­лод­ця бу­ла б я те­пер ле­жа­ла там, як се­ся звірю­ка, по­шар­па­на й зак­ри­вав­ле­на! Йо­му від ме­не на­ле­житься ве­ли­ка по­дя­ка.

Тугар Вовк якось не­мов не­ра­до слу­хав тої бесіди своєї до­ньки. Хоч і як він лю­бив її, хоч і як ра­ду­вав­ся її вибавле­нням із ве­ли­кої не­без­пе­ки, але все-та­ки він волів би був, як­би ви­ба­вив йо­го доньку бо­ярський син, а не сей прос­тий ту­хольський му­жик, не сей «смерд», хоч і як, зреш­тою, той смерд умів по­до­ба­ти­ся Ту­га­рові. Та все-­та­ки йо­му, гор­до­му бо­яри­нові, що виріс і ве­ли­кої честі дос­лу­жив­ся при князів­ськім дворі, важ­ко бу­ло при­люд­но відда­ва­ти по­дя­ку за ви­ря­ту­ван­ня доньки му­жи­кові. Але ніщо бу­ло діяти… Обо­в’я­зок вдяч­ності так був гли­бо­ко вкоріне­ний у на­ших ри­царських предків, що й Тугар Вовк не міг від нього ви­ла­ма­тися. Він узяв Мак­си­ма за ру­ку і вип­ро­ва­див йо­го на­пе­ред.

- Молодче,- ска­зав він,- донька моя, єди­на моя ди­ти­на, го­во­рить, що ти ви­ря­ту­вав її жит­тя з ве­ли­кої не­без­пе­ки. Я не маю при­чи­ни не віри­ти її сло­ву. Прийми ж за своє чес­не діло по­дя­ку вітця, кот­ро­го вся лю­бов і вся надія в тій одній ди­тині. Я не знаю, чим тобі мо­же­мо відпла­ти­ти за се діло, але будь пев­ний, що ско­ро се ко­ли-будь бу­де в моїй силі, то бо­ярин Ту­гар Вовк не за­буде то­го, що тобі зав­дя­чує.

Максим сто­яв при тих сло­вах, мов на грані. Він не при­вик до та­ких при­люд­них пох­вал і зовсім не надіявся, ані не ба­жав нічо­го подібно­го. Він змішав­ся при бо­ярських по­хвалах і не знав, чи відповіда­ти що-не­будь, чи ні, а вкінці ска­зав ко­рот­ко:

- Нема за що дя­ку­ва­ти, бо­яри­не! Я зро­бив те, що кож­дий на моїм місці зро­бив би,- за що ж тут дя­ку­ва­ти? Не­хай до­нька твоя бу­де здо­ро­ва, але на вдячність ніяку я не за­слу­жив.

Сказавши се, він пішов, аби зак­ли­ка­ти своїх ту­хольських то­ва­ришів. При їх по­мочі мед­ве­ди­цю швид­ко об­дер­то зі шкі­ри, а малі мед­ве­дя­та пе­ре­не­се­но на збірне місце, відки ціле то­ва­рист­во по скінчен­ні ловів ма­ло уда­ти­ся на­зад до та­бо­ру.