Антуан де Сент Екзюпері - Маленький принц, Антуан де Сент Екзюпері

Час від часу засуджуватимеш його на смерть. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб зберегти його. Адже він у нас один.

- Я не люблю засуджувати на смерть,- сказав маленький принц.- І мені вже пора йти.

- Ні,- заперечив король.

Маленький принц, хоч він уже й справді зібрався в дорогу, зовсім не хотів засмучувати старого монарха.

- Якщо ви, ваша величносте, хотіли б, щоб вашу волю точно виконували, ви могли б дати мені розумний наказ. Звеліти, наприклад, не гаючи ні хвилини, вирушити в дорогу. Мені здається, умови для цього дуже сприятливі...

Король нічого не відповів, маленький принц трохи повагався, потім зітхнув і пішов геть.

- Призначаю тебе своїм послом! - квапливо гукнув йому вслід король.

І вигляд у нього був надзвичайно владний.

«Дивні люди ці дорослі»,- подумав маленький принц, мандруючи далі.

 

XІ

 

 

На другій планеті жив честолюбець.

- А-а, ось і шанувальник прибув! - вигукнув він, ще здалеку побачивши маленького принца.

Адже для пихатих людей усі інші - їхні шанувальники.

- Добридень,- сказав маленький принц.- Який смішний у вас капелюх.

- Це для вітання,- пояснив честолюбець.- Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто ніколи не заглядає.

- Он як? - сказав маленький принц, нічого не зрозумівши.

- Поплещи в долоні,- порадив йому честолюбець.



 

Маленький принц поплескав у долоні. Честолюбець трохи підняв капелюха й поштиво вклонився.

«Тут цікавіше, ніж у короля»,- подумав маленький принц. І знов заплескав у долоні. А честолюбець, піднімаючи свого капелюха, знову вклонився.

Через п’ять хвилин ця одноманітна гра стомила маленького принца.

- А що треба зробити, щоб капелюх упав? - спитав він.

Але честолюбець його не почув. Пихаті люди не чують нічого, крім похвали.

- Ти й справді дуже шануєш мене? - спитав він маленького принца.

- А що значить - шанувати?

- Шанувати - значить визнавати, що я найвродливіший, найкраще одягнутий, найбагатший і найрозумніший на планеті.

- Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

- Зроби мені ласку, все одно шануй мене!

- Я шаную,- сказав маленький принц, злегка знизавши плечима,- та яка тобі з того користь?

І він утік од честолюбця.

«Ці дорослі - таки справді дивні люди»,- простодушно подумав він, мандруючи далі.

XІІ

 

 

На наступній планеті жив пияк. Маленький принц був там зовсім недовго, але його все одно огорнув глибокий сум. Пияк мовчки сидів перед цілою колекцією пляшок - порожніх і повних.

- Що ти тут робиш? - поцікавився маленький принц.

- П’ю,- понуро відповів пияк.

- Навіщо ти п’єш? - спитав маленький принц.

- Щоб забути,- відказав пияк.

- Що забути? - допитувався маленький принц, якому раптом стало шкода пияка.

- Забути, що мені соромно,- похнюпившись, признався пияк.



 

- Чого ж тобі соромно? - співчутливо спитав маленький принц, який дуже хотів зарадити йому.

- Соромно, що п’ю! - докинув пияк і замовк остаточно.

А маленький принц, спантеличений, пішов геть.

«Ці дорослі, без сумніву, якісь дуже дивні»,- думав він, мандруючи далі.

XІІІ

 

 

Четверта планета належала ділкові. Цей чоловік був такий заклопотаний, що коли прийшов маленький принц, він навіть голови не підвів.

- Добрий день,- сказав маленький принц.- У вас погасла сигарета.

- Три і два - п’ять. П’ять і сім - дванадцять. Дванадцять і три - п’ятнадцять. Добрий день. П’ятнадцять і сім - двадцять два. Двадцять два і шість - двадцять вісім. Немає коли припалити. Двадцять шість і п’ять - тридцять один. Ху! Отже, разом п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять один.

- П’ятсот мільйонів чого?

- Га? Ти ще тут? П’ятсот мільйонів... я вже не знаю чого... У мене стільки роботи! Я людина серйозна, мені нема коли розважатися теревенями! Два і п’ять - сім...



 

- П’ятсот мільйонів чого? - повторив маленький принц, який ніколи, спитавши про щось, не відступав, доки не діставав відповіді.

Ділок підвів голову:

- За п’ятдесят чотири роки, що я прожив на цій планеті, було тільки три випадки, коли мені щось заважало. Першого разу - це сталося двадцять два роки тому - сюди бозна-звідки залетів хрущ. Він так жахливо гудів, що я чотири рази помилився в підрахунках. Другого разу - одинадцять років тому - в мене стався напад ревматизму. Я мало роблю фізичних вправ. Мені нема коли тинятися. Я людина серйозна. Утретє... оце зараз! Отже, я сказав п’ятсот один мільйон!..

- Чого?

Ділок зрозумів, що йому не дадуть спокою.

- Отих маленьких штучок, які інколи можна побачити в повітрі.

- Це що - мухи?

- Та ні, такі маленькі, блискучі.

- Бджоли?

- Та ні ж. Маленькі золоті штучки, які викликають мрії у ледарів. А я людина серйозна. Мені нема коли мріяти.

- А-а! Це зірки?

- Так, так... Зірки.

- П’ятсот мільйонів зірок - що ж ти з ними робиш?

- П’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина серйозна, я люблю точність.

- То що ж ти робиш із тими зірками?

- Що роблю?

- Так.

- Нічого. Я ними володію.

- Володієш зірками?

-