Антуан де Сент Екзюпері - Маленький принц, Антуан де Сент Екзюпері

- Але я вже бачив короля, який...

- Королі нічим не володіють. Вони тільки правлять. Це велика різниця.

- А навіщо тобі володіти зірками?

- Щоб бути багатим.

- А нащо бути багатим?

- Щоб купувати нові зірки, якщо їх хтось відкриє.

«Цей,- подумав маленький принц,- міркує майже так, як той пияк».

Одначе розпитував далі:

- А як можна володіти зірками?

- А чиї вони, зірки? - буркотливо запитав ділок.

- Не знаю. Нічиї.

- Отже, вони мої, бо я перший до цього додумався.

- І цього досить?

- Авжеж. Коли ти знаходиш діамант, який не належить нікому, то він твій. Коли ти знаходиш острів, який не належить нікому, то він твій. Коли в тебе першого виникає якась ідея, ти береш на неї патент: вона твоя. Я володію зірками тому, що до мене ніхто не додумався ними заволодіти.

- Оце правда,- мовив маленький принц.- І що ж ти з ними робиш?

- Завідую ними,- відповів ділок.- Лічу їх і перелічую. Це дуже важко. Але я людина серйозна.

Маленького принца це ще не вдовольнило.

- Якщо у мене є шовкова хустина, я можу пов’язати її на шию і взяти з собою,- сказав він.- Якщо у мене є квітка, я можу її зірвати і взяти з собою. А ти ж не можеш забрати зірок!

- Ні, зате можу покласти їх у банк.

- Як це розуміти?

- А так: я пишу на папірці, скільки у мене зірок. Потім кладу цей папірець у шухляду і замикаю її на ключ.

- І все?

- Цього досить.

«Цікаво! - подумав маленький принц.- І навіть поетично. Але це не дуже серйозно!»

Маленький принц по-своєму розумів, що серйозно, а що несерйозно,- зовсім не так, як дорослі.

- У мене,- сказав він,- є квітка, я щоранку її поливаю.

У мене є три вулкани, я щотижня їх прочищаю. Усі прочищаю - і діючі, і той, що згас. Мало що може статися. І моїм вулканам, і моїй квітці корисно, що я ними володію. А зіркам од тебе нема ніякої користі…

Ділок розтулив рота, але так і не здобувся на відповідь, і маленький принц пішов геть.

«Ці дорослі таки справді незвичайні люди»,- простодушно думав він, мандруючи далі.

XIV

П’ята планета була дуже цікава. З усіх вона виявилася найменшою. На ній вистачало місця лише для ліхтаря і ліхтарника. Маленький принц ніяк не міг зрозуміти, навіщо серед неба, на планетці, де нема ні будинків, ні населення, потрібні ліхтар і ліхтарник. Одначе він подумав:

«Можливо, цей чоловік тут і недоречний. А проте він не такий недоречний, як король, честолюбець, ділок і пияк. В його роботі принаймні є якийсь сенс. Коли він засвічує свій ліхтар - то ніби народжується ще одна зірка або квітка. Коли гасить ліхтар - то ніби присипляє ту зірку чи квітку. Дуже гарне заняття. Це справді корисно, бо красиво».



І, наблизившись до планети, він шанобливо вклонився ліхтарникові:

- Добридень. Навіщо ти оце погасив свій ліхтар?

- Такий наказ,- відповів ліхтарник.- Добридень.

- А що то за наказ?

- Щоб я гасив свій ліхтар. Добривечір.

І він знову засвітив ліхтар.

- А нащо ти знов його засвітив?

- Такий наказ,- відповів ліхтарник.

- Не розумію,- мовив маленький принц.

- Тут нічого розуміти,- сказав ліхтарник.- Наказ є наказ. Добридень.

І погасив ліхтар.

Потім картатою червоною хустинкою витер з обличчя піт і сказав:

- У мене жахлива робота. Колись у цьому був якийсь сенс. Уранці я гасив ліхтар, а ввечері засвічував. Решту дня я міг відпочивати, а решту ночі - спати...

- А потім наказ змінився?

- Наказ не змінився,- мовив ліхтарник.- У тому-то й лихо! Планета з кожним роком обертається все швидше й швидше, а наказ лишився той самий.

- А як же тепер? - спитав маленький принц.

- Тепер планета робить повний оберт за одну хвилину, і я не маю ні секунди перепочинку. Щохвилини я засвічую ліхтар і гашу його.

- От цікаво! Виходить, день у тебе триває всього одну хвилину!

- Нічого цікавого,- сказав ліхтарник.- Уже місяць, як ми з тобою розмовляємо.

- Місяць?!

- Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів. Добривечір!

І він знову засвітив ліхтар.

Маленький принц подивився на ліхтарника - йому подобався цей чоловік, який так ревно виконував наказ. Маленький принц згадав, як колись, переставляючи свій стілець, він шукав місця, звідки було б видно захід сонця. І йому захотілося допомогти приятелеві:

- Слухай... я знаю, як зробити, щоб ти відпочивав, коли тільки захочеш...

- Я весь час хочу,- зітхнув ліхтарник.

Бо людина може бути водночас і вірна своєму обов’язку, і ледача.

І маленький принц повів далі:

- Твоя планетка така крихітна, що ступиш три кроки - і обійдеш її всю. Досить тобі йти не поспішаючи - і ти весь час будеш на сонці. Коли надумаєш перепочити,- починай ходити... і день триватиме доти, доки тобі схочеться.

- Ну, це мало що дасть,- сказав ліхтарник.- Найбільше в світі я люблю спати.

- Тоді кепсько,- поспівчував йому маленький принц.

- Кепсько,- згодився ліхтарник.- Добридень!

І погасив ліхтар.

«Цього чоловіка,- сказав собі маленький принц, уже мандруючи далі,- цього чоловіка зневажали б усі інші - і король, і честолюбець, і пияк, і ділок. А тим часом тільки він, як на мене, не смішний. Мабуть, тому, що він не думає про себе.-