Джек Лондон - Південноморські оповідання, Джек Лондон

з води. Коли вона тягла його на берег, всередині щось торохкотіло - там виявилося десять бляшанок з лососиною. Вона розбила одну бляшанку об човен. Показався сік. Наурі виссала його з бляшанки. Потім кілька годин добувала з неї лососину маленькими шматочками.

Ще вісім днів чекала Наурі порятунку. За цей час вона встигла прилаштувати кілочок до човна, прив’язавши його волокном з кокосових горіхів та рештками своєї агу. Човен був побитий, з великими шпарами, і Наурі не мала чим зашпаклювати його, щоб не проходила вода, але вона приберегла замість коряка шкаралупу з кокосового горіха. З великими труднощами вона змайструвала весло, шматком бляшанки обрізала собі коси при самій голові, сплела з них мотузку, прив’язала нею до ломаки дошку з ящика три фути завдовжки, зубами вигризла клинки й ними зміцнила мотузку, що стягала весло.

На вісімнадцятий день, перекинувшись опівночі човном через прибій, вона попливла назад, до Гіквейру. Стара, товста Наурі з усіх тих знегод звелася нінащо: зосталася сама шкіра, кістки та жили.

Човен був великий, роботи коло нього стало б трьом чоловікам, проте Наурі гнала його сама своїм незугарним веслом. Човен дуже протікав, і третина часу марнувалося на те, щоб вичерпувати воду. При ясному денному світлі Наурі раз у раз дивилась, чи не замаячить попереду Гіквейру,- і все марно. За кормою зник Такокота, неначе потонув у морі. Гаряче сонячне проміння вогнем палило голе тіло, що спливало потом. Залишилося ще дві бляшанки з лососиною. Вона попробивала в них дірки й повипивала сік. Гаяти час, щоб витягати шматочками рибу, вона не зважувалась. Течія односила її на захід, і вона раз у раз мусила з нею боротися, прямуючи на південь.

Надвечір, ставши в човні, Наурі побачила нарешті Гіквейру. Чудові кокосові пальми зникли. Де-не-де тільки бовваніли поодинокі дерева, понівечені, з обчухраним листям. Наурі стало веселіше. Вона була ближче до мети, ніж думала. Течія все зносила її на захід. Наурі змагалася з нею, веслуючи без упину. Мотузка, що зв’язувала весло, розтяглася. Багато часу витратила Наурі, перев’язуючи її. Що дві години вода сповнювала човна. Доводилось, відриваючись од весла, черпати її коряком. А течія тим часом несла човен на захід.

Коли ховалося сонце, Гіквейру був за три милі від неї на південний схід. Зійшов повний місяць. О восьмій годині до Гіквейру лишалась одна миля. Ще годину Наурі щосили боролася з течією, але наблизитись до суходолу вже не могла. Вона потрапила в осереддя течії. Човен був завеликий, весло замале, багато часу марнувалося, виливаючи воду, а до того вона ще й дуже знебулася. Отже, хоч як вона увихалася, а човна відносило на захід.

Наурі помолилася своєму акулячому богові, перехопилась через борт і попливла. Вода її просвіжила. Невдовзі човен був уже далеко позад неї, і за годину вона помітно наблизилась до берега. Але тоді й почалася найбільша небезпека. Просто перед неї, за якихось двадцять ступнів, промайнув поверх води широкий плавець. Вона, не вагаючись, попливла просто на нього. Акула неквапливо крутнула вбік, підпливла до Наурі з правої руки і стала кружляти біля неї. Наурі пливла, не пускаючи з ока плавця. Коли плавець зникав, вона занурювала обличчя у воду, придивляючись, де повертається акула. З’являвся на поверхні плавець, і вона знову пливла далі. Потвора не була голодна, Наурі це бачила. Певне, вона наїлась досхочу після урагану. Бо якби ні, то давно б кинулася на Наурі. Акула була довга, футів з п’ятнадцять, і враз би її переполовинила.

Але не можна було гаяти стільки часу через акулу. Чи пливла Наурі, чи зупинялась, течія все відносила її від берега. Минуло півгодини, і акула знахабніла. Бачивши, що Наурі їй не страшна, вона кружляла вже близько, зухвало витріщаючи очі. Наурі зрозуміла, що настане час, коли акула набереться сміливості й кинеться на неї. І зважилась сама зробити перший одчайдушний крок. Стара жінка, далеко серед моря, знесилена голодом і знегодами, не побоялася напасти на морського хижака, не чекаючи, поки він сам на неї кинеться. Вона пливла, ждучи слушного часу. Ось акула ліниво поминула її на відстані яких восьми ступенів. Стара шарпонулась до неї, немовби наступаючи. Акула люто вдарила хвостом. Шкарубка луска здерла з Наурі шкіру від ліктя аж до самого плеча. Сквапно одпливаючи, акула все ширила кола і нарешті зникла з очей.

 

 

В норі, викопаній у піску, покритій клаптями бляхи, лежали Мапуї з Тефарою і лаялися.

- Коли б ти робив так, як я тобі казала! - без кінця провадила Тефара.- Було сховати перлину і нікому не признаватись. От і мав би її тепер.

- Але ж Гуру-Гуру був зі мною, коли я розкрив мушлю. Скільки я вже торочив тобі!

- А тепер не буде в нас дому. Рауль сьогодні казав мені, що якби ти не продав перлини Торікі...

- Та я ж не продавав! Торікі в мене відібрав її!

- Коли б ти не продав її, то він заплатив би тобі п’ять тисяч французьких доларів, а це все одно, що десять тисяч чілійських.

- Він порадився з матір’ю,- пояснив Мануї,- а вона знається на перлах.

- Пропала перлина! - тужила Тефара.

- Зате я розрахувався з Торікі. Адже я був йому винен тисячу двісті.

- Торікі помер! - крикнула Тефара.- Про його шхуну ніхто нічого не чув. Вона загинула вкупі з «Аораї» та «Гірою». Хіба Торікі тепер поборгує тобі на триста доларів, як обіцяв? Ні, бо він помер! А коли б ти не знайшов перлини, хіба б ти був винен Торікі тисячу двісті? Ні! Торікі помер, а мертвому ти не міг би заплатити!

- Проте й Леві не заплатив Торікі,- казав Мапуї,- дав йому клаптик паперу, а за нього Торікі мав одержати в Папіїті гроші. Тепер Леві мертвий і не може заплатити. І Торікі помер, і папір пропав, і перлина пропала. Твоя правда, Тефаро! Я випустив перлину з рук і нічого не взяв за неї. А тепер лягаймо спати.

Раптом він підняв руку і почав прислухатись. Чутно було, як хтось сопе, ледве зводячи дух. Чиясь рука невпевнено мацала за мату, що була почеплена замість дверей.

- Хто там? - гукнув Мапуї.

- Наурі,- почули вони.- Чи не можеш ти сказати, де мій син Мапуї?

Тефара перелякано скрикнула і