Джек Лондон - Південноморські оповідання, Джек Лондон

жодної хатини, на весь атол ані каменя на камені. На п’ятдесят кокосових пальм стояла одна, але й та покалічена, з поламаним гіллям; і на жодній не лишилося горіха. Прісної води теж не було. Неглибокі водозбори на атолі вщерть налило дощем, але вода та була солона, як ропа. З лагуни витягли кілька мішків з борошном. Вони промокли наскрізь. Недобиті мешканці атолу вирізували осередки з поламаних кокосових пальм і їли їх. Вони копали в піску ями і вкривали їх клаптями бляхи. Як хто спромігся, влаштовував собі лігво й залазив у нього. Місіонер примудрував якийсь примітивний куб, щоб перегонити воду, але на триста чоловік не міг її настачити.

Під кінець другого дня Рауль, купаючись у лагуні, помітив, що спрага в нього неначе трохи притихає. Він оповістив про цю новину, і триста чоловіків, жінок та дітей невдовзі забрели по шию в лагуну. Вони напилися, вбираючи воду крізь шкіру. Круг них плавали мерці, дехто наступав на трупи, що встеляли дно лагуни. Третього дня живі поховали мертвих і стали чекати пароплава.

 

 

Тим часом Наурі, яку ураган розлучив із сім’єю, сама терпіла все те страхіття. Вона вчепилася за якусь нетесану дошку. Дошка поранила її, впивалась у тіло скалками, але Наурі міцно держалась і так, з дошкою, перелетіла через атол у широке море. Високі, як гори, хвилі, скажено налітаючи на неї, вибили їй з рук дошку. Наурі була стара - мала близько шістдесяти,- але вона вродилася на цих островах і зросла на морі. Пливучи серед темряви, захекана, змучена, вона ротом ловила повітря. В плече її вдарив кокосовий горіх, аж заболіло. Вона, вмить зрозумівши, що їй робити, схопила горіха, а за годину нахапала ще сім горіхів. Тоді обв’язала їх кругом себе і тепер легко держалася на воді. Той пояс рятував їй життя, але щохвилини міг і звести зі світу, вщент розтрощити її. Вона була гладка, і горіхи, б’ючись об неї, дуже їй дошкуляли. Проте змагатися з ураганом було для неї не первина, і Наурі ждала, поки він стихне, тільки все молилася своєму акулячому богові, щоб той захистив її від акул. Одначе на третю годину Наурі була така стомлена, що вже нічого не відчувала. О шостій годині вітер зовсім ущух, а вона й того не завважила. Аж як її викинуло на берег, вона прийшла до тями. Шкіра на ній була пообдирана, руки й ноги закривавлені. Вона поповзла вище, щоб відплив не стяг її в море, аж поки досягла такого місця, де вже хвиля не доходила.

Вона впізнала, куди її викинули хвилі: це, безперечно, Такокота, маленький острівець. Лагуни тут не було, ніхто тут і не жив. До Гіквейру звідсіля п’ятнадцять миль. Бачити Гіквейру вона не могла, але знала, що той острів на південь од Такокоти. Десять днів вона живилася кокосовими горіхами, що на них припливла: випивала їхній сік і їла осередок, тільки потрошку, щоб надовше вистачило. Надія на порятунок була невелика. Бачила Наурі дим од пароплавів, але хіба могла вона сподіватися, що який із них зайде на Такокоту, на цей безлюдний, забутий острів?

Спершу їй не давали спокою трупи. Море вперто викидало їх на берег, а вона, поки було сили, так само вперто скидала мерців назад у море, де акули хапали їх і зажерливо глитали. Коли Наурі знесиліла, трупи кругом облягли берег. Вона відчувала якийсь забобонний жах і одійшла якнайдалі до середини острова, хоч то було недалеко.

На десятий день, коли вона з’їла останній кокосовий горіх, її почала мучити люта спрага. Ледве тягнучи ноги, шкандибала вона берегом, шукаючи горіхів. Дивна річ - круг острова плавало безліч трупів, а кокосового горіха не було жодного, хоч, здавалось, їх мало б бути більше, ніж трупів! Нарешті вона вже перестала шукати і лягла, вкрай знемігшися. Наближався кінець. Залишилось одне: дожидати смерті.

Трохи прийшовши до пам’яті, вона помітила, що ввесь час не зводить очей з пасма блискучого рудого чуба на голові якогось мерця. Хвиля прибила його ближче й одійшла назад. Труп перекинувся. Наурі побачила, що обличчя в нього нема. Але той рудий чуб був їй знайомий. Минула година. Вона не дуже зацікавилась мерцем. Дожидала смерті, і їй байдуже було, хто такий той страшний мрець.

Одначе ще за годину, помалу підвівшись, вона почала пильно до нього придивлятись. Величезна хвиля викинула його аж геть на берег, куди менші хвилі не доходили. Так, Наурі не помилилась,- та копиця червоного чуба могла бути тільки на одній голові на цілому Паумоту, на голові Леві, німецького єврея, що скуповував перли та вивозив їх на шхуні «Гіра». Отже, «Гіра» загинула. Бог рибалок та злодіїв одвернувся від перекупця перлів.

Наурі підповзла до мерця. Крізь пошматовану сорочку видніло голе тіло, а на тілі шкуратяний пояс на гроші. Затримуючи віддих, вона спробувала розстебнути пояса. Справа була нескладна, далеко простіша, ніж вона гадала. Наурі швидко поплазувала по піску, тягнучи за собою пояс. Одну по одній розстібала вона кишеньки в поясі, але всі були порожні. Де ж він її заховаїв? В останній кишеньці вона таки знайшла її - першу і єдину перлину, що набув Леві за цю плавбу. Одлізши на кілька кроків, щоб не так смерділо від пояса, Наурі почала розглядати свою знахідку.

Це була вона, та сама перлина, що знайшов Мапуї, а одібрав у нього Торікі. Наурі важила її в руці, пестливо качала по долоні. Та не красою перлини вона захоплювалась: у перлині вона бачила дім, що так старанно в своїй уяві збудував Мапуї вкупі з Тефарою та з нею. Кожного разу, коли вона дивилася на перлину, перед очима в неї поставав дім, з усіма подробицями і з восьмикутним годинником на стіні. Задля цього варто було ще пожити!

Вона одірвала стяжку від пов’язки на стегнах і міцно прив’язала нею перлину до шиї. Тоді пошкандибала берегом, задихаючись та стогнучи, але вперто шукаючи кокосових горіхів. Незабаром знайшла один, потім, оглянувшись, побачила й другий. Розколовши горіх, вона випила зіпсутий уже сік і з’їла осередок геть до крихти. Трохи згодом вона знайшла розбитого човна. В ньому не було кілочка, що правив колись замість кочета, але Наурі не тратила надії і перед вечором знайшла й кілочка. Все це віщувало на добре. Перлина, видно, була талісманом. Того ж таки вечора Наурі знайшла ще й дерев’яного ящика, що ледве виглядав