Стівен Кінг - Кинь палити!, Стівен Кінг

Мотлох махнув пістолетом.

Приголомшений Моррісон зайшов до кімнати перший. Мотлох підштовхнув його пістолетом до запнутого зеленою занавіскою віконця, і в нього майнула думка: “Мабуть, це схоже на те, ніби дивитися в газову камеру”.

За віконцем у кімнаті Моррісон побачив Сінді, яка збентежено роззиралася довкола.

— Сінді! — покликав він розпачливо. — Сінді, вони…

— Вона вас не бачить і не чує, — сказав Донатті. — Однобічне скло. Гаразд, давайте з цим кінчати. Цього разу була дійсно дуже незначна помилка. Гадаю, тридцяти секунд буде досить.

Мотлох однією рукою натиснув кнопку, а другою притиснув пістолет до спини Моррісона.

Для Моррісона це були найдовші тридцять секунд у його житті.

— Ви будете дорікати нам? — поклавши руку на плече Моррісона, коли все було закінчено, запитав Донатті.

— Не буду, — ледве чутно мовив Моррісон, притиснувшись лобом до скла й ледве тримаючись на ногах, а коли оглянувся, побачив, що Мотлох зник.

— Ідіть за мною, — сказав Донатті.

— Куди? — байдуже запитав Моррісон.

— Гадаю, вам треба дещо пояснити дружині, хіба не так?

— Як я можу дивитися їй у вічі? Як я скажу їй, що я… я… я…

— Запевняю, ви будете здивовані, — сказав Донатті.

У кімнаті була лише канапа, на якій сиділа Сінді й безпорадно схлипувала.

— Сінді? — тихо покликав Моррісон.

— Дік? — підвівши заплакані очі, прошептала вона. — Дік? О… О Боже…

Він міцно пригорнув її до себе.

— Два чоловіки, — розповідала вона, припавши до його грудей, — зайшли до будинку і я спочатку подумала, що вони грабіжники, а потім злякалася, що вони збираються мене ґвалтувати. Мені зав’язали очі, кудись везли, затим… о, це було жахливо…

— Мовчи, — сказав він. — Мовчи.

— Але чому? — запитала вона, дивлячись на нього. — Чому вони…

— Через мене, — він сказав. — Я тобі все поясню, Сінді…

Скінчивши розповідати, він трохи помовчав, а потім, опустивши очі долу, сказав:

— Мабуть, ти ненавидиш мене. Я тебе розумію.

— Ні, зовсім навпаки. — Вона обома руками повернула до себе його обличчя.

Він мовчки, здивовано, дивився на неї.

— Це варто було зробити, — говорила вона. — Хай Бог благословить цих людей. Вони визволили тебе з в’язниці.

— Ти так вважаєш?

— Саме так, — поцілувавши його, відповіла вона. — А зараз ми можемо їхати додому? Я почуваюся краще. Набагато краще.

Якось увечері через тиждень задзвонив телефон, і Моррісон, упізнавши голос Донатті, сказав у трубку:

— Ваші люди помилилися. Я навіть близько не був біля сигарети.

— Ми це знаємо. Нам треба обговорити останнє питання. Ви можете зазирнути до нас завтра о другій половині дня?

— Це…

— Нічого серйозного. Власне кажучи, треба узгодити фінансові справи. Між іншим, поздоровляю вас з підвищенням.

— Звідки вам відомо?

— Стежимо, — ухильно відповів Донатті й поклав трубку.

Коли вони зайшли до маленької кімнати, Донатті сказав:

— Не треба так хвилюватися. Ніхто не збирається вас кусати. Підійдіть сюди, будь ласка.

— Знаєте, я трохи набув ваги, але… — почав Моррісон, побачивши звичайні медичні ваги.

— Сімдесят три відсотки наших клієнтів набувають ваги. Станьте на ваги, будь ласка.

Моррісон став, і ваги показали сто сімдесят чотири фунти 3 .

— Гаразд, чудово. Можете зійти. Якой ви на зріст, містере Моррісон?

— П’ять футів одинадцять дюймів 4 .

— Так, подивимось. — Він дістав з кишені невелику ламіновану в пластик картку. — Добре, не надто погано. Я випишу вам рецепт на заборонені дієтичні таблетки. Вживайте їх економно й згідно з вказівками. А зараз я визначу вам вашу максимальну вагу… Так… — Він знову заглянув у картку. Сто вісімдесят два фунти, влаштовує? Сьогодні перше грудня. Отже, чекаю на вас першого числа кожного місяця для зважування. Ніяких проблем, якщо не зможете прийти й зателефонуєте наперед.

— А якщо я наберу більше сто вісімдесяти двох фунтів?

— Ми пошлемо когось до вас додому відрізати у вашої дружини мізинець, — посміxнувся Донатті. — Можете вийти у ці двері, містере Моррісон. Бажаю доброго дня.

Минуло вісім місяців.

Моррісон зустрічає в барі Демпсі приятеля із студії “Ларкін”. Вага Моррісона — сто шістдесят сім фунтів — менша тієї, яку Сінді гордо називає його бойовою вагою. Він перевіряє свою вагу тричі на тиждень і має квітучий вигляд. Приятель, у порівнянні з ним, вигляд має хворобливий.

— Боже, як ти взагалі кинув палити? — запитує приятель. — Мене ця проклята звичка тримає мертвою хваткою. — Він з огидою гасить сигарету й робить ковток віскі.

Моррісон уважно дивиться на нього, потім дістає з гаманця маленьку білу візитну картку, кладе її на прилавок між ними й говорить:

— Знаєш, ці хлопці змінили все моє життя.

Через дванадцять місяців. Моррісон отримує поштою рахунок:

Корпорація “Квіттерз”

Іст, 46 = та вулиця, 237

Нью-Йорк, Н.Й. 10017

Лікування — $2500.00