Стівен Кінг - Кинь палити!, Стівен Кінг

Моррісон кинув на Донатті швидкий погляд, але той м’яко дивився на нього, чекаючи відповіді.

— Так, звичайно, — сказав він.

— У вас були якісь шлюбні проблеми? Можливо, розлучення?

— Яке це має відношення до лікування від шкідливої звички? — запитав Моррісон трохи сердитим, всупереч його бажанню, голосом, але він хотів, йому конче була необхідна … сигарета.

— Дуже велике, — відповів Донатті. — Повірте мені.

— Ні. Нічого такого не було.

Хоча стосунки між ними останнім часом були таки дещо напружені.

— У вас лише одна дитина?

— Так, син Елвін. Він у приватній школі.

— У якій саме?

— Цього я вам не скажу, — твердо мовив Моррісон.

— Гаразд, — приязно усміхнувшись, згідно кивнув Донатті. — На всі ваші запитання відповіді будуть завтра під час першого сеансу лікування.

— Дуже приємно, — Моррісон підвівся.

— Останнє запитання, — зупинив його Донатті. — Ви не палили більше години. Як ви себе почуваєте?

— Чудово, — збрехав Моррісон. — Просто чудово.

— Браво! — вигукнув Донатті. Він обійшов навколо столу й відчинив двері. — Відведіть душу сьогодні ввечері. Після завтрашнього дня ви більше ніколи палити не будете.

— Правда?

— Містере Моррісон, — урочисто сказав Донатті, — це ми гарантуємо.

Наступного дня рівно о третій Моррісон сидів у приймальні корпорації. Від самого ранку він вагався — чи йти на призначений учора секретаркою час, чи не зв’язуватися з цією корпорацією взагалі. Зрештою подумав: “Треба, нарешті, наважитись”.

Він згадав сказане Джіммі Маккенном: “Це змінило все моє життя” і вирішив піти. Бог свідок, життя у нього таке, що його слід було б трохи змінити, було цікаво. Перед тим як зайти в ліфт, він до фільтра допалив сигарету й подумав: “До біса погано, якщо вона остання”. Смак сигарета мала жахливий.

На цей раз чекати у приймальні довелося менше. Коли, на запрошення секретарки, Моррісон пройшов до коридору, на нього уже чекав Донатті. Він подав для потиску руку й усміхнувся. Його усмішка видалася Моррісону майже хижою. Він почав трохи нервуватися і знову захотів палити.

— Ідіть зі мною, — сказав Донатті. Коли вони увійшли до невеликої кімнати, Донатті сів до столу. Моррісон зайняв стілець напроти,

— Я дуже задоволений, що ви прийшли, — почав Донатгі. — Багато перспективних клієнтів після першої бесіди більше не з’являються. Вони знаходять, що не бажають кинути палити так рішуче, як гадали. Певен, з вами працювати буде приємно.

— Коли почнеться лікування? — Моррісон подумав, що це, мабуть, буде гіпноз.

— О, лікування вже почалося. Воно почалося, коли ми в коридорі потиснули один одному руки. Ви маєте з собою сигарети, містере Моррісон?

— Так.

— Дайте їх мені, будь ласка.

Стенувши плечима, Моррісон подав Донатті пачку. Зрештою, в ній було лише дві чи три сигарети.

Донатті поклав пачку на стіл, потім, усміхаючись до Моррісона, стиснув праву руку в кулак і почав по ній бити. Вилетів кінчик сигарети. Посипалися крихти тютюну. Звук ударів кулака Донатті досить гучно лунав у зачиненій кімнаті. Усмішка не сходила з обличчя Донатті, а Моррісон був неприємно вражений. Він подумав, що на нього просто хочуть в такий спосіб вплинути.

Нарешті Донатті перестав бити по пачці, підібрав її, зібгав і вдарив по ній ще раз.

— Ви не повірите, яку я дістаю насолоду, — сказав він і кинув пачку до кошика для сміття. — Три роки тут працюю, а все ще роблю це з великим задоволенням.

— Внизу, у вестибюлі цього будинку, є кіоск, де продаються сигарети будь-якої марки.

— Саме так, — погодився Донатті і склав руки. А ваш син, Елвін Дос Моррісон, народився з черепно-мозковою травмою і перебуває у школі Патерсона для фізично та розумово неповноцінних дітей. Перевіркою його розумові здібності визначені як 46 із 100. Категорія тих, що не дуже надаються до навчання.. Ваша дружина…

— Звідки ви про це дізналися? — гаркнув Моррісон. Він був зляканий і розлючений. — Ви, біс вас забери, не маєте ніякого права копатися в моєму…

— Ми знаємо про вас багато, — спокійно сказав Донатті. — Але, як я говорив, усе буде триматися в найсуворішій таємниці.

— Я йду звідси, — непевно сказав Моррісон, підводячись.

— Почекайте трохи.

Моррісон уважно глянув на Донатті. Той не виглядав пригніченим. Навпаки, він був навіть веселий, як людина, що бачила подібну реакцію десятки, а може, й сотні разів.

— Гаразд. Але краще давайте по-хорошому.

— О, так. — Донатті відкинувся на стільці. — Я вже говорив вам, що ми тут прагматики. Як прагматики ми повинні перш за все усвідомити, як важко вилікувати від звички до тютюну. Рецидив — майже вісімдесят п’ять відсотків. Рецидив серед схильних до героїну — нижчий. Наше завдання — надзвичайно важке. Надзвичайно.

Моррісон мигцем глянув у кошик для сміття. Одна із сигарет, хоча й пошкоджена, виглядала придатною для паління. Донатті добродушно засміявся, дотягся до кошика для сміття й розім’яв її між пальцями.

— До законодавчих органів, — вів далі Донатті, — іноді звертаються з вимогою позбавити ув’язнених тижневої норми сигарет. Такі вимоги неодмінно відхиляються. У кількох випадках, там, де їх задовольнили, мали місце несамовиті заколоти в’язнів. Заколоти, містере Моррісон. Уявіть собі.

— Не дивно, — сказав Моррісон.

— Але зважте на наслідки. Коли людину ув’язнюють, її позбавляють нормального статевого життя, можливості вживати алкогольні напої, брати участь у політичному житті, права вільного пересування. І ніяких заколотів, або дуже мало в порівнянні до числа в’язниць. Але коли позбавляють сигарет —