Стівен Кінг - Кинь палити!, Стівен Кінг

— Що ви хочете сказати?

— Кімната для вас та вашої дружини, знову побої для вашого сина й побої для вашої дружини, — широко посміхнувся Донатті.

Моррісон, втративши самовладання, кинувся через стіл на Донатті. Донатті, несподівано швидко як на того, хто сидів розслабившись, відсунувся на стільці назад і обома ногами над столом ударив Моррісона в живіт. Давлячись і кашляючи, Моррісон відсахнувся.

— Сядьте, містере Моррісон, — великодушно сказав Донатті. — Давайте поговоримо як розумні люди.

Віддихавшись, Моррісон сів. “Колись же має закінчитися це страхіття?” — подумав він.

— Корпорація “Квіттерз”, — пояснював далі Донатті, — застосовує десятиступінчату шкалу покарання. Ступені шостий, сьомий й восьмий — це повторні перебування в “кімнаті кролика”, але з більшою електричною напругою і серйознішими побоями. Дев’ятий ступінь — перелом руки вашого сина.

У Моррісона пересохло в роті.

— А десятий? — запитав він.

— Тоді ми здаємося, містере Моррісон, — сумно похитав головою Донатті. — Ви належатимете до двох відсотків, які лікуванню не піддаються.

— Ви дійсно здаєтеся?

— Образно кажучи, — усміхаючись до Моррісона, Донатті висунув одну з шухляд столу й поклав на стіл револьвер 45-го калібру з заглушником. — Навіть ті два відсотки, що не піддаються лікуванню, палити більше ніколи не будуть. Це ми гарантуємо.

Увечері в п’ятницю вони дивилися один із улюблених фільмів Сінді “Булліт”. Моррісон, заважаючи їй зосередитися, увесь час вертівся й щось бурмотів.

— Що з тобою? — запитала вона, коли на екрані з’явилася заставка.

— Нічого… Все, — буркнув він. — Я кинув палити.

— З яких пір? П’ять хвилин тому? — засміялася Сінді.

— З третьої годин дня.

— І ти дійсно відтоді не палив?

— Не палив, — відказав він і почав гризти ніготь на великому пальці, вже розгризеному до живого.

— Це ж чудово! І що тебе до цього спонукало?

— Ти й… Елвін.

Вона широко розплющила очі й навіть не помітила, що знову йде фільм. Дік рідко згадував їхнього розумово відсталого сина. Вона підійшла, глянула на порожню попільничку біля його правої руки, а тоді йому в вічі.

— Ти серйозно вирішив кинути палити, Діку?

— Серйозно, — сказав він і подумав: “Якщо я звернуся до поліції, бригада найманих бандитів спотворять твоє обличчя, Сінді”.

— Я рада. Навіть якщо ти й не зробиш цього, ми обидва дякуємо тобі за твій намір, Діку.

— Думаю, що зроблю, — сказав він, згадуючи помутнілий, убивчий погляд Донатті, коли той ударив його ногами в живіт.

Цієї ночі Моррісон спав погано — починав дрімати й відразу ж прокидався, а біля третьої години зовсім прочумався. Від бажання палити його почало лихоманити. Він зійшов униз до свого кабінету. Кабінет не мав вікон і був усередині будинку. Моррісон висунув верхню шухляду столу й якийсь час загіпнотизовано дивився на пачку сигарет, потім роззирнувся довкола й облизав губи.

Донатті сказав: “Постійне спостереження протягом першого місяця. Вісімнадцять годин у день протягом наступних двох, але він ніколи не буде знати, які саме вісімнадцять. Протягом четвертого місяця, коли більшість клієнтів не витримують і знову починають палити, “обслуговування” буде знову протягом двадцяти чотирьох годин на добу. Затим по дванадцять годин щоденно до кінця року, не підряд і не в один і той же час. А по всьому — вибірковий нагляд до кінця його життя.

До кінця його життя.

— Ми можемо спостерігати за вами місяць через місяць, — говорив Донатті. — Або через день. Або постійно протягом одного тижня щомісяця два роки від сьогодні. Головне, що ви не будете про це знати. Якщо запалите, ризикуватимете й думати: “Вони стежать? Чи не забирають зараз мою дружину, а може, посилають свого чоловіка до мого сина?” — Правда ж, чудово? І якщо ви крадькома запалите, смак такого паління буде жахливим. Воно буде мати смак крові вашого сина.

“Але зараз, глухої ночі, в моєму власному кабінеті, вони не можуть за мною спостерігати”, — думав Моррісон. У будинку стояла мертва тиша.

Хвилин зо дві він дивився на пачку сигарет, не в силі відірвати від неї погляд, потім підійшов до дверей, виглянув у порожню вітальню, повернувся назад і ще якийсь час дивився на сигарети. Йому уявилася жахлива картина: все життя попереду без сигарет. “Як, скажіть на милість, він зможе переконати в чомусь серйозного клієнта, не тримаючи недбало між пальцями запаленої сигарети, коли підходитимете до схем та діаграм? Як він зможе витримати без сигарети нескінченні прийоми гостей у саду, які часто влаштовує Сінді? Як він зможе вставати зранку і зустрічати день без запаленої сигарети, коли питиме каву й читатиме газету?”

Моррісон проклинав себе за те, що опинився в такому становищі, проклинав Донатті. Але найбільше він проклинав Джіммі Маккенна. Як він міг так учинити? Негідник усе знав. Його руки тремтіли від бажання схопити юду Джіммі Маккенна.

Моррісон ще раз крадькома обвів поглядом кабінет і дістав із шухляди сигарети. Він гладив коробку, пестив її. Яка була колись рекламна фраза? “Таке кругле, таке тверде, так красиво упаковане”. Краще не скажеш. Він узяв сигарету в рот, підвів голову и прислухався.

Чи то було справді легеньке шарудіння у стінній шафі, чи йому почулося? Певно, почулося. Але…

А ще він уявив кролика, як той несамовито підскакував від ударів електричного струму, уявив у тій кімнаті Сінді…

Тривожно прислухавшись і нічого не почувши, Моррісон подумав, що йому варто лише підійти до дверей шафи й відчинити їх, але він надто боявся того, що може там побачити, а тому повернувся до ліжка й ще довго не міг заснути.

Незважаючи на те як мерзенно він відчував себе вранці, сніданок йому видався